Глава 20. Зрада Церкви

До світанку вони не сказали одне одному майже нічого. Не тому, що не було про що говорити. Навпаки. Слів було надто багато. Просто жодне з них не здавалося достатнім. 

Ліана сиділа на підлозі у своїй кімнаті в барі, притулившись спиною до ліжка. Вона навіть не перевдягнулася після втечі з підземелля. На чорному светрі залишився пил, на долоні - тонка подряпина від каменю.

Марко стояв біля вікна. Він дивився на місто. Небо за склом починало світлішати. Десь унизу проїхала перша машина. Місто прокидалося. Звичайне. Нормальне. Нестерпно нормальне.

Ліана дивилася на його спину.

- Ти теж це чув?

Марко не обернувся.

- Що саме?

- Не прикидайся.

- Я не прикидаюся.

- Мартіна.

Пауза.

- Так.

Одне слово. Ліана опустила погляд.

- Я думала, це тільки в мене.

- Я теж.

Вона провела пальцем по подряпині на долоні.

- Воно знало наші імена.

- Не наші.

Ліана підняла очі.

- Що?

Марко нарешті повернувся.

- Еліана і Мартін. Це не просто наші імена з минулого. Воно назвало їх так, ніби..., - він замовк.

- Ніби пам'ятає, - закінчила Ліана.

Марко кивнув. Тиша знову заповнила кімнату. Ліана відкинула голову на край ліжка.

- П'ятсот років... Воно чекало нас п'ятсот років.

- Можливо.

- Не кажи "можливо". 

- Добре, - Марко сів на стілець навпроти. - Воно чекало.

Ліана нервово засміялася.

- Значно краще.

- Я намагаюся.

- У тебе погано виходить.

- Знаю.

Вона подивилася на нього. Щось у ньому змінилося. Ще кілька годин тому він був екзорцистом, який сперечався з нею через кожну дрібницю. Чоловіком, якого вона ще недавно вважала ворогом. Тепер він сидів у її кімнаті. Втомлений. Блідий. І так само розгублений, як вона. Це чомусь лякало сильніше за все інше.

- Ми маємо поговорити із Северіном, - сказала Ліана.

Марко похитав головою.

- Ні.

- Чому?

- Бо він знає більше, ніж говорить.

- Саме тому треба поговорити...

- Ліано, він привів нас туди.

Вона замовкла.

- Не особисто, - додав Марко. - Але саме після його слів ми вирішили шукати браму.

- Він знав, де вона.

- Так.

- Знав, що там.

- Так.

- І знав, що ми її відкриємо.

- Ймовірно.

Ліана примружилася.

- Ти зараз знову починаєш.

- Добре. Знав.

Вона кивнула.

- Тоді чому він не сказав нам одразу?

Марко не відповів. І саме ця мовчанка була відповіддю.

Міра чекала їх на кухні. На столі стояли три чашки. Кава. Чай. І щось, що Міра називала відваром від головного болю, хоча Ліана була майже впевнена, що воно здатне викликати головний біль у абсолютно здорової людини. Міра сиділа біля вікна. Вона не виглядала здивованою. Навіть трохи.

- Ви знайшли, - сказала вона.

Ліана зупинилася в дверях.

- Ти знала?

Міра подивилася на неї.

- Про браму?

- Так.

- Знала.

- Чудово.

Ліана зайшла на кухню. Марко залишився біля дверей.

- А ще що ти знала?

Міра взяла чашку.

- Ліано...

- Ні.

Голос Ліани був тихим. Але Міра добре її знала. Коли Ліана кричала - це ще не було небезпечно. Небезпечно ставало тоді, коли вона переставала кричати.

- Не зараз, - сказала Міра.

- Саме зараз.

- Ти втомлена.

- Я п'ять століть втомлена, судячи з останніх подій.

Марко ледь усміхнувся. Міра перевела на нього погляд.

- А ти?

- Що я?

- Теж хочеш пояснень?

- Дуже.

- Тоді сідайте.

Ліана сіла. Марко - поруч. Міра поставила чашку на стіл.

- Ви бачили браму. І чули його.

Ліана кивнула.