Глава 19. Те, що під містом

Ліана не любила підземелля. Не через темряву. Темрява була її стихією. Вона не любила місця, де темрява здавалася старшою за саме місто.

Тієї ночі вони з Марко стояли посеред старої вулиці, над якою давно перестали працювати ліхтарі. Місто навколо жило своїм звичайним життям: десь далеко ревів автомобіль, у сусідньому будинку хтось сварився через відчинене вікно, на перехресті миготів зелений сигнал світлофора.

Ніхто з людей не знав, що за кілька десятків метрів під їхніми ногами лежало те, про що не згадували ні церковні книги, ні відьомські хроніки.

- Ти впевнена, що це тут? - запитав Марко.

Ліана подивилася на стару будівлю навпроти.

- Ні.

- Чудово.

- Але якщо ти хочеш почути "так", можу сказати.

- Я вже починаю сумувати за часами, коли найбільшою проблемою було те, що ти хотіла мене вбити.

- Не перебільшуй. Я просто розглядала таку можливість.

- Дуже заспокоює.

Ліана посміхнулася краєчком губ. Потім знову подивилася на будинок.

Це була стара адміністративна споруда, яку місто збиралося знести ще років десять тому. Але щось постійно заважало: то документи, то суди, то власники, то аварійний стан, то раптом знаходилася якась історична цінність.

Тепер Ліана розуміла, чому.

- Северін сказав, що брама під містом, - тихо промовила вона.

- Він сказав, що вона під старим храмом.

- А старий храм стояв саме тут.

Марко озирнувся.

- Тут?

- Стояв.

- А зараз?

- Зараз тут архів.

- Церкви?

- Міського архіву.

Марко подивився на неї.

- Тобто Церква могла сховати стародавню браму під міським архівом?

- Не могла, - Ліана рушила до будівлі. - Вона її сховала.

Марко пішов за нею.

- Є різниця?

- Величезна.

- Яка?

Ліана не обернулася.

- У першому випадку вони випадково побудували будинок над небезпечним місцем.

- А в другому?

- Вони знали, що там.

Марко замовк. Цього разу навіть він не знайшов саркастичної відповіді.

Старі двері були замкнені. Ліана поклала долоню на металеву ручку.

- Відійди.

- Чому?

- Бо якщо щось вибухне, мені не хочеться потім слухати, що це я тебе вбила.

- Ти дуже турботлива.

- Я практична.

Вона заплющила очі. Тінь під її ногами здригнулася. Пішла тонкою смугою до дверей. Замок клацнув. Марко підняв брову.

- І це ти називаєш "практична"?

- Це я називаю "не ламати майно".

- Ми незаконно вриваємося в покинуту будівлю.

- Саме тому я не хочу ще й платити за двері.

Вони зайшли всередину. Запах старого паперу, пилу й вогкості зустрів їх майже одразу. Коридор тягнувся вглиб будівлі. Ліана світила маленьким ліхтариком, але світло майже не допомагало. Темрява тут була дивною - вона ніби поглинала промінь, не дозволяючи йому розійтися далі. Марко провів пальцями по стіні.

- Тут є магія.

- Знаю.

- Сильна?

- Не знаю.

- Ти ж відьма.

- А ти ж екзорцист. Тоді скажи мені, що це.

Марко прислухався. Його обличчя змінилося.

- Це не церковна магія.

- Я теж так думаю.

- І не відьомська.

Ліана зупинилася.

- Тоді чия?

Марко не відповів. Бо відповідь вони вже знали. 

Сходи вниз знайшлися за старим стелажем. Вони вели глибоко під землю. На першому поверсі було холодно. На третьому підземному - вже крижано. Ліана обійняла себе руками.

- Ненавиджу це місце.

- А казала, що не боїшся темряви.

- Я не боюся темряви.

- Тоді чого ти боїшся?

Вона подивилася на нього.

- Того, що в ній є.

Марко нічого не відповів. Ще кілька сходинок. Потім коридор. Стіни тут були вже не бетонні. Старий камінь. Грубо оброблений. На ньому виднілися сліди часу. Ліана провела пальцями по поверхні. Тінь під шкірою ворухнулася. 

І раптом вона побачила не камінь. Побачила полум'я. Кров. Чоловіка в чорному плащі. Жінку з розпущеним волоссям. Їхні руки. Пальці, переплетені між собою. І голос.

- Не відпускай мене.