Глава 18. В'язниця

Після того, як Северін пішов, ніхто не говорив. Ліана стояла біля дверей і дивилася на ручку, ніби чекала, що вона знову повернеться вниз і архієпископ зайде назад. Не повернулася. У барі було тихо. Незвично тихо навіть для ночі. Міра сиділа за стійкою. Марко стояв біля вікна. Вони обоє думали про одне й те саме.

Вальс. Печатка. 1497 рік. Безіменний.

Останнього слова ніхто не вимовляв. Ліана першою порушила мовчання.

- Ми йдемо до нього.

Міра одразу похитала головою.

- Ні.

- Це не обговорюється.

- Саме тому я й кажу "ні".

- Ти не можеш весь час вирішувати за нас.

- Можу, якщо знаю, що вас чекає.

- Тоді розкажи.

Міра мовчала. Ліана гірко всміхнулася.

- Звичайно.

Марко відірвав погляд від вікна.

- Ми підемо.

Міра подивилася на нього.

- Ти не розумієш.

- Розумію.

- Ні.

- Він знає більше за нас.

- Саме тому він небезпечний.

- А ми вже погрязли у цьому повністю.

Міра перевела погляд на Ліану.

- Якщо ви підете до нього, назад уже не повернетеся.

Ліана схрестила руки.

- А ми кудись поверталися?

Міра нічого не відповіла. Марко підійшов до столу.

- Де він буде?

- Сам знайде вас.

- Це не відповідь.

- Для Северіна відповідь.

Ліана скривилася.

- Мені починає здаватися, що всі старі маги спеціально навчаються говорити загадками.

Міра майже усміхнулася.

- Інакше вони б не доживали до старості.

- Дуже смішно.

- Я стараюся.

Марко подивився на Міру.

- Що ти знаєш про печать?

Цього разу її обличчя змінилося. Вона перестала усміхатися.

- Я знала, що рано чи пізно ви запитаєте.

- Тоді відповідай.

Міра повільно підвелася.

- Не тут.

Вони спустилися в підвал. Ліана була тут сотні разів. Знала кожен камінь. Кожну полицю. Кожну приховану нішу. Але Міра повела їх далі. За старими ящиками. За стіною, яка виглядала абсолютно звичайною. Вона поклала долоню на камінь. Тіньова магія пройшла крізь пальці. Стіна здригнулася. І відсунулася. За нею відкрився вузький коридор. Марко здивовано подивився на Міру.

- Я навіть не знав, що тут є кімната.

- Ти тут ніколи не був.

- Логічно.

Ліана зайшла першою. Всередині пахло старим папером, воском і чимось металевим. На стінах висіли амулети. Старі. Деякі з них були старші за саме місто. У центрі кімнати стояв круглий кам'яний стіл. На ньому лежав один предмет. Чорний камінь. Розміром із людську долоню. Посередині проходила тонка срібляста тріщина. Ліана підійшла ближче.

- Що це?

- Частина печаті.

Марко нахилився.

- Частина?

- Так.

- А де решта?

Міра подивилася на них.

- Під містом.

Ліана завмерла.

- Під нами?

- Так.

- Що там?

Міра мовчала.

- Міро.

- Те, що не повинно прокинутися.

- Це не відповідь.

- Іншої поки не буде.

Ліана провела пальцем по каменю. Він був холодним. Але не просто холодним. Від нього йшло відчуття порожнечі. Ніби всередині нічого не було. І водночас там було щось величезне.

- Я чую його, - тихо сказала вона.

Марко подивився на неї.

- Що?

- Нічого, - вона прибрала руку. - Просто здалося.

Міра уважно подивилася на неї.

- Не торкайся більше.

- Чому?

- Бо він уже відчуває тебе... Те, що тримає печать.

Марко нахмурився.

- Я думав, печать щось утримує.

- Так.

- Тоді чому ти сказала "тримає печать"?

Міра глянула на нього.

- Бо іноді найкраща в'язниця теж стає частиною того, кого вона тримає.

Ліана подивилася на неї.

- Ти зараз говориш про Безіменного?