Глава 17. Хтось пам'ятає

Ім'я Северін ще довго висіло в повітрі після того, як Міра його вимовила. Ліана дивилася на неї, не кліпаючи.

- Повтори, - сказав Марко.

- Северін.

- Архієпископ Северін?

- Так.

Марко повільно відкинувся на спинку стільця.

- Він знає про нас?

Міра не відповіла.

- Міро.

- Знає.

- Наскільки?

Вона подивилася на документи.

- Достатньо.

Ліана гірко всміхнулася.

- Це у вас сімейна риса?

- Що саме?

- Відповідати на прості питання одним словом.

Міра зітхнула.

- Северін не просто знає легенду.

- Тоді що?

- Він знає вас.

Ліана відчула неприємний холод.

- У цьому житті?

- Не тільки.

Марко нахилився вперед.

- Скільки він пам'ятає?

Міра подивилася на нього.

- Усе.

Тиша. Ліана повільно опустила очі на документи.

- Усі життя?

- Так.

- Неможливо.

- Саме це я й казала собі багато років.

- Але ти йому повірила?

- Я бачила докази.

Марко підвівся.

- Які?

- Він називав імена.

- Які?

- Еліана. Мартін. Марта. Ян. Софія.

Ліана здригнулася. Софія. Ім'я, яке ще кілька годин тому було тільки її спогадом. Тепер його знав хтось інший.

- Звідки він міг їх знати?

- Бо був там.

Марко застиг.

- У кожному житті?

Міра кивнула.

- Він був поруч із вами.

- Хто він?

Міра подивилася на нього.

- Зараз - архієпископ.

- А тоді?

- По-різному.

- Екзорцист?

- Іноді.

- Відьмак?

- Ні.

- Тоді хто?

Міра замовкла. Ліана відчула, як у неї знову починає боліти голова.

- Ти щось приховуєш.

- Так.

- Що?

- Причину, чому він пам'ятає.

Марко різко встав.

- Тоді нам потрібно поговорити з ним.

Міра підняла голову.

- Ні.

- Чому?

- Бо він саме цього й хоче.

Архієпископ Северін жив не в монастирі. Він жив у самому центрі міста, у старій будівлі, яку більшість людей сприймала як адміністративний корпус Церкви. Зовні нічого незвичайного. Сірий камінь. Високі вузькі вікна. Чорні двері. Над входом - хрест. Але під будівлею було те, про що не знали звичайні прихожани. Там знаходилися старі архіви. Кімнати для допитів. Зали ритуалів. І коридор, якого не було на жодному плані.

Северін стояв у ньому сам. Йому було на вигляд близько шістдесяти. Сиве волосся. Худорляве обличчя. Темні очі. Він не виглядав старим. Швидше - людиною, яка дуже давно не дозволяла собі втомитися. У руці він тримав фотографію. Ту саму. 1976 рік. Двоє молодих людей. Вони тримаються за руки. Северін провів пальцем по краю фотографії.

- Ви майже згадали.

За його спиною почувся голос.

- Ваша світлосте.

Северін не обернувся.

- Що?

- Їх бачили.

- Разом?

- Так.

- Де?

- У відьомському барі.

Северін усміхнувся.

- Звичайно.

- Нам наказати їх затримати?

- Ні.

- Але... 

- Не чіпайте їх.

Чоловік за спиною замовк.

- Ваша світлосте, вони вже знають про цикл.

- Я знаю.

- Хтось їм розповів.

- Міра.

- Її теж затримати?

Северін нарешті повернувся.

- Ні.

- Чому?

- Бо вона ще потрібна.

- Для чого?