Глава 15. Ненависть

Ліана не спала всю ніч. Вона сиділа на підлозі біля вікна, загорнувшись у ковдру, хоча в кімнаті було тепло. Дощ не припинявся. Краплі повільно стікали по склу, збиралися в тонкі струмки й розмивали вогні міста. За ними все здавалося нечітким - будинки, ліхтарі, перехожі, автомобілі. Ліана дивилася на це годинами. Їй хотілося одного. Забути. Не згадувати. Не знати. Повернутися в той стан, коли Марко був просто екзорцистом, якого вона терпіти не могла. Це було б набагато простіше. Тоді все мало сенс. Він - екзорцист. Вона - відьма. Вони вороги. Їхня магія несумісна. Їхні сторони воюють століттями. Вона могла ненавидіти його за це. Він міг ненавидіти її. Усе було зрозуміло. А тепер?

Тепер вона знала, що колись любила його. І що він її вбив. Ліана заплющила очі. Перед нею знову з'явилася кам'яна кімната. Софія. Його рука. Світло. І слово: Пробач. Вона розплющила очі.

- Ненавиджу тебе, - прошепотіла вона.

Слова прозвучали дивно. Ніби вона говорила не про Марко. Ніби говорила про когось, хто жив п'ятсот років тому. Але це не мало значення. Бо той самий чоловік стояв тепер за кілька метрів від неї. У цьому житті. З його сучасним обличчям. І з тією самою здатністю завдавати болю. Ліана не помітила, коли він прийшов. Марко стояв у дверях.

- Я не хотів тебе будити.

Вона навіть не повернула голови.

- Вийди.

- Добре.

Він не сперечався. Це роздратувало її ще більше.

- Ти завжди такий слухняний?

Марко зупинився.

- Ні.

- А зараз?

- Зараз ти просиш мене вийти.

- Я не просила.

Він подивився на неї.

- Ти сказала: "Вийди" 

- Це не прохання.

- Добре, - він пішов. Ліана почекала кілька секунд.

- Марко.

Він зупинився в коридорі.

- Так?

Вона хотіла сказати щось. Не знала що.

Повернися.

Не йди.

Поясни.

Скажи, що це був не ти.

Натомість сказала:

- Ненавиджу тебе.

Він не відповів. Двері зачинилися. І Ліана зрозуміла, що саме цього вона й хотіла. Тільки чомусь від цього стало ще гірше.

До полудня вона не виходила з кімнати. Міра кілька разів підходила до дверей, але не заходила. Це було правильно. Ліана не хотіла бачити нікого. Особливо Марко. Особливо себе. Але ближче до обіду внизу почулися голоси. Чоловічі. Чужі.

Ліана насторожилася. Вона швидко встала. Уздовж пальців пробігла тіньова магія. Слабка. Але слухняна. Вона відчинила двері й вийшла в коридор. У барі було троє людей. Міра стояла за стійкою. Марко - біля стіни. Навпроти нього двоє екзорцистів. Один старший, із сивиною на скронях. Другий - зовсім молодий. Ліана відразу впізнала обох. Церковні. Старший тримав у руці печатку.

- Нам наказано забрати його, - сказав він. Міра байдуже витирала склянку.

- Тоді забирайте.

- Він порушив наказ.

Марко мовчав.

- Він співпрацює з відьмою.

- І що? - Міра підняла очі. - Ви прийшли в мій бар, щоб повідомити мені очевидне?

- Це не ваша справа.

- Це мій бар.

- Церква може закрити його.

Міра посміхнулася.

- Церква може багато чого.

Ліана вийшла з тіні.

- Але поки що не може.

Усі повернулися до неї. Молодий екзорцист одразу поклав руку на зброю. Марко це помітив.

- Не треба, - сказав він.

- Вона відьма.

- Я знаю.

- Тоді...

- Я сказав - не треба.

Ліана подивилася на нього. Він не дивився на неї. Це було дивно. Раніше він завжди дивився. Навіть під час сварки. Навіть під час бійки. Завжди. Тепер -ні. Старший екзорцист нахмурився.

- Марко, ти йдеш із нами.

- Ні.

- Це не питання.

- Тоді чому ви питаєте?

Міра тихо пирхнула. Ліана ледь не усміхнулася. Ледь. Але змусила себе цього не робити. Старший зробив крок уперед.

- Ти забув своє призначення.

- Ні.

- Тоді поясни, чому захищаєш її.

Марко мовчав. Ліана теж. Між ними зависла дивна тиша. Потім Марко сказав:

- Бо вона не вбила Данила.

- Ти не можеш цього довести.

- Можу.

- Як?

- Тому що я був там.

Старший екзорцист стиснув щелепу.