Глава 14. Другий сон

Ім'я залишилося. Воно не зникло після пробудження, не розчинилося разом із рештками сну, не перетворилося на дивне відчуття, яке до обіду вже неможливо згадати. Софія. Ліана лежала нерухомо, дивлячись у темну стелю.

За вікном починався ранок. Місто ще не прокинулося остаточно, але десь унизу вже проїхала перша машина, дзенькнули двері під'їзду, хтось невдоволено кашлянув на тротуарі. Звичайні звуки. Звичайний ранок. Тільки вона більше не почувалася звичайною людиною. Вона повільно підняла руку й прикрила очі.

- Софія, - прошепотіла вона.

Слово прозвучало чужим голосом. Ніби вона не називала когось. Ніби когось кликала.

Ліана сіла на ліжку. Вона вже знала це відчуття. Після фотографії. Після першого сну. Після того дивного моменту, коли в дзеркалі замість власного відображення вона побачила двох людей, яких не могла пам'ятати, але чомусь боялася втратити. Тепер до них додалося ім'я. Софія. Вона потерла скроні.

- Чудово, - тихо сказала сама собі. - Ще одне життя, ще одне ім'я. А я-то думала, що гірше вже бути не може.

Двері за стіною відчинилися. Ліана миттєво насторожилася. Кілька секунд потому пролунали кроки. Не Міра. Ліана знала її ходу. Міра ступала тихо, майже нечутно, але завжди трохи нерівномірно - після стількох років Ліана вміла впізнавати її навіть крізь сон.

Ці кроки були іншими. Важчими. Ліана схопилася з ліжка, накинула чорний светр і вийшла в коридор.

Марко стояв біля кухні. У руках він тримав дві чашки.

- Доброго ранку, - сказав він.

Ліана подивилася на нього.

- Ти живий.

- Поки що.

- Шкода.

- Я теж радий тебе бачити.

Вона підійшла ближче й забрала в нього чашку.

- Це що?

- Кава.

- Ти зробив каву?

- Так.

Ліана зробила ковток. Скривилася.

- Ти отруйник.

- Я екзорцист.

- Різниця не така вже й велика.

Марко ледь усміхнувся. Але усмішка швидко зникла. Він уважно подивився на неї.

- Ти бачила щось?

Ліана поставила чашку на стіл.

- Так.

- Що?

Вона мовчала. Марко не тиснув. Це вже стало однією з тих речей, які вона помічала в ньому дедалі частіше. Він умів мовчати правильно. Не так, як люди, які просто не знають, що сказати. А так, ніби залишав їй місце для відповіді. Ліана відвела погляд.

- Мені прийшло ім'я.

- Яке?

Вона підняла очі.

- Софія.

Марко застиг. Це тривало лише мить. Але Ліана помітила.

- Ти знаєш це ім'я?

- Ні.

- Ти збрехав.

- Не знаю, чи це брехня.

- Марко.

- Я чув його уві сні.

Ліана нічого не відповіла. У кухні раптом стало надто тихо. Навіть холодильник, який до цього тихо гудів, тепер здавалося, замовк.

- Коли? - запитала вона.

- Сьогодні вночі.

- Що ти бачив?

Марко провів долонею по обличчю.

- Не знаю.

- Не знаєш чи не хочеш сказати?

- Не знаю.

Ліана схрестила руки на грудях.

- Ти страшенно дратуєш.

- Це взаємно.

- Що саме ти пам'ятаєш?

- Майже нічого, - він на секунду заплющив очі. - Була кімната. Кам'яна. Старий будинок. Можливо, монастир. Можливо, лікарня.

- Можливо?

- Сон не приходить із картою місцевості.

- На жаль.

- Була жінка.

Ліана завмерла.

- Софія?

- Не знаю.

- Як вона виглядала?

Марко подивився на неї.

- Як ти.

Вона нічого не сказала. Марко продовжив:

- Але не зовсім.

- Чудова відповідь.

- Інше волосся. Інший одяг. Інше обличчя. Але..., - він замовк.

- Але що?

- Очі.

Ліана повільно видихнула.

- Що з очима?

- Я впізнав їх.

Вона хотіла пожартувати. Хотіла сказати щось їдке, щоб розрядити атмосферу. Не змогла. Марко підійшов до вікна.

- Я бачив тебе до того, як побачив тебе в цьому житті.

- Уві сні?

- Так.