Глава 13. Перша правда

Ліана прокинулася від холоду. Не від холоду в кімнаті. Від холоду всередині. Вона лежала нерухомо, дивлячись у стелю, і кілька секунд не могла зрозуміти, де знаходиться. Темрява ще трималася за вікнами, хоча десь за будинками вже починав світлішати ранок. У барі внизу було тихо. Ніхто не говорив, не сміявся, не гримів келихами. Навіть старі труби, які зазвичай жили власним життям, цього разу мовчали.

Ліана повільно повернула голову. На тумбочці лежала фотографія. Вона пам'ятала, як поклала її туди. Пам'ятала, як заснула. А потім...

Сон.

Вона заплющила очі. Перед нею одразу виникла та сама картина. Вона стоїть посеред старої вулиці. Марко поруч. Вони тримаються за руки. Він дивиться на неї так, ніби знає її все життя. Ні. Наче знає її набагато довше. Ліана розплющила очі.

- Чорт.

Вона сіла на ліжку. Фотографія все ще була там. Звичайний шматок старого паперу. Двоє молодих людей. 1976 рік. І напис на звороті:

"Цього разу вони майже згадали"

Ліана взяла фотографію. Довго дивилася. Потім перевернула. Ще раз прочитала напис.

- Майже, - прошепотіла вона.

Слово прозвучало дивно. Майже. Не згадали. Не забули. Майже. Наче хтось спостерігав за ними і чекав, коли вони зможуть пригадати достатньо.

Ліана підвелася. Накинула чорний светр і вийшла з кімнати. Вона не хотіла будити Марко. Але коли спустилася вниз, він уже був там. Сидів у кріслі біля вікна. У руках тримав чашку. Очі були заплющені.

- Ти давно не спиш?

Марко розплющив очі.

- Достатньо.

- Це не відповідь.

- Я знаю.

Ліана підійшла до стійки.

- Кава?

- Так.

- Ти взагалі спиш?

- Іноді.

- Коли?

- Коли ти не розмовляєш.

- Тоді тобі ніколи не пощастить.

Марко ледь усміхнувся. Але усмішка швидко зникла.

- Ти теж бачила сон?

Ліана завмерла.

- Який?

- Не грайся.

- Я просто питаю.

- Той самий.

Вона поставила чашку на стійку.

- Що ти бачив?

Марко довго мовчав.

- Фотографію.

- Ти був там?

- Так.

- Що робив?

- Стояв поруч із тобою.

Ліана повільно повернулася.

- І?

- Ми трималися за руки.

Вона нічого не сказала.

- Потім ти подивилася на мене, - продовжив Марко. - І сказала моє ім'я.

- Марко?

- Ні.

Він подивився їй прямо в очі.

- Мартін.

Ліана відчула, як по спині пробіг холод.

- Що ще?

- Нічого.

- Не бреши.

- Я не брешу.

- Ти щось приховуєш.

- Так.

- Що?

Марко поставив чашку.

- Я прокинувся з відчуттям, що вже знав, як ти помираєш.

Ліана застигла.

- Що?

- Я не бачив цього чітко. Не пам'ятаю місця. Не пам'ятаю часу. Але я знав, що це вже траплялося.

Вона дивилася на нього.

- І що я сказала?

- Нічого.

- Ти був поруч?

- Так.

- Ти мене вбив?

Марко не відповів. Ліана відчула, як серце починає битися швидше.

- Марко.

- Я не знаю.

- Ти бачив?

- Я бачив кров.

- Мою?

- Не знаю.

- Тоді навіщо ти це кажеш?

- Бо ти маєш знати, що я теж боюся.

Вона хотіла відповісти різко. Не вийшло. Марко виглядав серйозно. Без звичної іронії. Без захисної посмішки.

- Добре, - сказала Ліана.

- Добре?

- Так.

- Що це означає?

- Що я теж боюся.

Він кивнув. І це було, мабуть, найчесніше, що вони коли-небудь говорили одне одному.

Міра з'явилася через годину. Вона спустилася сходами, тримаючи в руках стару папку. Побачила їх. Побачила фотографію. І відразу зрозуміла.

- Ви знову дивилися.