Глава 12. Фотографія

До бару вони повернулися о шостій сорок ранку.

Місто тільки починало прокидатися. Перші автобуси повзли порожніми вулицями, водії яких мали вигляд людей, що вже шкодують про всі рішення, які привели їх до цього ранку. На тротуарах з'являлися двірники. Вивіски магазинів ще не світилися. Небо над дахами було сірим, майже білим.

Ліана відчинила бічні двері.

Марко зайшов усередину першим.

- Тільки не кажи, що ти зараз хочеш спати.

- Я хочу спати.

- Ні.

- Чому?

- Тому що ми щойно вкрали архів Церкви.

Марко подивився на дерев'яну коробку у своїх руках.

- Ми не вкрали архів.

- Ми вкрали його частину.

- Це не робить ситуацію кращою.

- Згодна.

Він поставив коробку на стійку. 

У барі було тихо. Вночі тут завжди було шумно. Музика, голоси, сміх, дзенькіт келихів, запах алкоголю, тютюну й магії. Тепер усе це зникло. Зал здавався майже неприродно великим.

Ліана підійшла до барної стійки.

- Кава?

- Так.

- Справжня чи відьомська?

Марко задумався.

- Яка різниця?

- Справжня змусить тебе прокинутися. Відьомська змусить тебе побачити майбутнє.

- Справжня.

- Боягуз.

Вона поставила на плиту чайник.

Марко сів за найближчий столик. Він виглядав виснаженим. Ліана теж. Але ніхто з них не збирався цього визнавати. Вона поставила перед ним чашку.

- Без цукру.

- Дякую.

- Не дякуй. Я просто не хочу, щоб ти розповідав потім, що відьма отруїла екзорциста.

Марко зробив ковток. Скривився.

- Міцна.

- Це кава.

- Це напад.

- Звикай.

Він поставив чашку.

- Нам треба поговорити про коробку.

- Після кави.

- Ліано.

- Після кави.

- Ми знайшли документи, які можуть змінити все, що ми знаємо про себе.

- Саме тому я хочу спочатку каву.

Марко подивився на неї кілька секунд.

- Добре.

- Дякую.

- Але потім ти не зможеш втекти.

- Я відьма. Я можу втекти навіть із власної могили.

- Не сумніваюся.

Ліана сіла навпроти. Кілька секунд вони просто мовчали. Коробка стояла між ними. Стара. Темна. Зі знаком розділеного чорного кола.

- Відкривай, - сказала Ліана.

- Ти ж сама хотіла каву.

- Я вже випила.

- Ти зробила два ковтки.

- Мені вистачило.

Марко зітхнув і відкрив коробку. Всередині лежали листи. Ті самі, які вони знайшли в архіві. Але тепер, при денному світлі, вони виглядали інакше. Не страшніше. Гірше. Звичайніше. І саме це лякало. Пожовклий папір. Старі чорнила. Почерк людей, які давно померли. Ліана взяла перший лист.

- Тут майже нічого немає.

- Тоді інший.

Вона переглянула кілька.

Перші були датовані кінцем XV століття. Деякі - початком XVI. В інших згадувалися імена, які їм нічого не говорили. Але всюди повторювалися одні й ті самі слова. Відьма. Екзорцист. Зустріч. Конфлікт. Зникнення. 

Ліана відклала лист.

- Мені це не подобається.

- Мені теж.

- Ні, я не про це.

- А про що?

- Про те, що вони знали.

Марко підняв очі.

- Хто?

- Хтось знав.

- У Церкві.

- Так.

- П'ятсот років.

- Можливо.

- Але навіщо?

Ліана похитала головою.

- Не знаю.

Марко взяв один із документів.

- Тут є ще щось.

- Що?

- Подивись на дати, - він поклав перед нею три листи.

- П'ять років.

- Так.

- Чому записи не кожного року?

- Є записи за кожен.

- Але не про нас.

- Схоже на те.

Ліана провела пальцем по даті.