Глава 11. Архів мертвих

Місто після опівночі мало одну дуже неприємну властивість: воно починало виглядати чеснішим.

Удень воно брехало всім.

Вивіски обіцяли затишні кав'ярні, у яких кава нагадувала гарячу воду з образою. Старі будинки прикидалися звичайними. Люди поспішали у своїх справах, не помічаючи, як у провулках між ними проходять ті, кого не повинно існувати.

А вночі все ставало простішим. Тіні були просто тінями. Темні вікна просто темними вікнами. І навіть церква на пагорбі вже не виглядала місцем, де люди шукають спасіння. Вона виглядала місцем, де щось дуже давно заховали.

Ліана стояла навпроти старої брами й дивилася на чорні двері.

- Скажи мені ще раз, навіщо ми це робимо.

Марко, який стояв поруч, поправив комір темного пальта.

- Ми вже обговорювали це тричі.

- Я люблю повторюватися.

- Я помітив.

- Тоді відповідай.

Марко повернув голову. У світлі самотнього ліхтаря його обличчя здавалося спокійним. Надто спокійним для людини, яка за кілька хвилин збиралася незаконно проникнути до архіву власної Церкви.

- Бо там можуть бути відповіді.

- Це не відповідь.

- Тоді тому, що якщо ми нічого не зробимо, наступним мертвим можу бути я. Або ти.

Ліана примружилася.

- О, нарешті щось переконливе.

- Я намагався.

Вона знову подивилася на двері.

Стара церква Святого Вардана була закрита для відвідувачів уже багато років. Офіційно - через аварійний стан нижніх приміщень. Неофіційно - тому що Церква не любила, коли звичайні люди ходили туди, де зберігалися речі, про які звичайним людям краще було не знати. Та ще й труп тут знайшли. Людям краще тут не шастати.

А під церквою був архів. Не звичайний. Заборонений. Архів мертвих. Ліана ненавиділа назву. Вона звучала надто пафосно. І надто правдиво.

- Ти впевнений, що ключ спрацює?

Марко дістав із кишені невеликий металевий ключ.

- Ні.

- Чудово.

- Але якщо не спрацює, є інший спосіб.

- Який?

- Твоя магія.

Ліана посміхнулася.

- Тобі подобається користуватися відьмами.

- Тільки коли це необхідно.

- А я думала, у вас у Церкві за це спалюють.

- Залежить від відьми.

- Яка честь.

Марко вставив ключ у замок. Клац. Нічого. Він повернув його ще раз. Замок тихо клацнув удруге. Двері відчинилися. Ліана подивилася на нього.

- Ти сказав, що не впевнений.

- Я не був упевнений.

- А вигляд у тебе був такий, ніби ти знаєш.

- Це професійна навичка.

- Брехати?

- Виглядати так, ніби знаєш, що робиш.

- Аа-а, - Ліана переступила поріг. - Тоді ти чудовий екзорцист.

- Дякую.

- Це не комплімент.

- Я вирішу сам.

Двері зачинилися за ними. І разом із ними зникло місто. Сходи вниз були вузькими. Камінь під ногами зберігав холод навіть після теплого дня. Ліана провела пальцями по стіні. Старий камінь був покритий тонким шаром пилу, але під ним відчувалася магія. Не сильна. Не агресивна. Просто стара. Так стара, що майже втратила форму.

- Тут є захист, - сказала вона.

Марко зупинився.

- Який?

- Не знаю.

- Це погано?

- Для тебе - можливо.

- А для тебе?

- Для мене теж.

- Чудово.

- Ти сьогодні дуже оптимістичний.

- Я переховуюся від власної Церкви разом із відьмою.

- І?

- І в мене прекрасний вечір.

Вони спустилися ще на один рівень. Там повітря змінилося. Ліана відчула це першою. Ніби хтось непомітно поклав долоню їй на груди. Вона зупинилася. Марко одразу помітив.

- Що?

- Тут щось є.

- Демон?

- Ні.

- Прокляття?

- Ні.

- Тоді що?

Ліана нахилила голову.

- Пам'ять.

Марко мовчки подивився на неї.

- Це не магія пам'яті, - додала вона. - Принаймні не така, яку я знаю.

- Тоді?

- Не знаю.

Він підійшов ближче.

- Відчуваєш щось знайоме?