Глава 9. Погана компанія

Проблема з тимчасовими союзами полягала в тому, що вони майже ніколи не залишалися тимчасовими. Особливо якщо один із союзників був екзорцистом. А другий - відьмою. А ще гірше, якщо відьма мала бар. І саме цей бар через кілька годин після їхньої домовленості перетворився на найбільш невдале укриття в місті.

Марко сидів на задньому складі між коробками з алкоголем. Він ненавидів це місце. Не через запах. Не через холод. Не через те, що одна з коробок періодично видавала дивний скрип.

Він ненавидів його через Ліану. Точніше, через те, що Ліана була тут.

- Ти можеш перестати дивитися на мене так, наче я винна в твоєму існуванні?

- Я не дивлюся.

- Ти буквально дивишся.

- Ти сидиш навпроти.

- Це не аргумент.

- Для мене - так.

Ліана поставила чашку на стіл.

- Чай.

Марко подивився на неї.

- Це точно чай?

- Ні.

- Що там?

- Секрет.

- Я не питиму.

- Добре, - вона забрала чашку. - Тоді я вип'ю.

- Я не сказав, що не хочу.

- Ти щойно сказав.

- Я передумав.

- Екзорцисти завжди такі непослідовні?

- Відьми завжди такі нестерпні?

- Так.

- Тоді все зрозуміло.

Вона повернула йому чашку.

- Пий.

Марко зробив ковток. Зупинився.

- Це чай.

- Розчарований?

- Трохи.

- Я можу додати отруту.

- Дякую.

- Будь ласка.

Вона сіла навпроти. Вперше за останні кілька днів вони просто мовчали. За стіною працював бар. Чути було голоси. Сміх. Музику. Звичайне життя. А вони сиділи в комірчині й чекали, поки світ не вирішить їх убити. Марко подивився на двері.

- Тут завжди так?

- Як?

- Нормально.

- Ні.

- Добре.

- Чому "добре"?

- Бо я вже почав думати, що це я приношу хаос.

Ліана усміхнулася.

- Ні. Ти просто дуже стараєшся.

Марко мав залишитися в барі на одну ніч. Це було рішення Міри. Вона сказала це таким тоном, що ніхто не сперечався.

- Ти залишаєшся тут.

Марко подивився на неї.

- Я?

- Так.

- Чому?

- Бо тебе шукають.

- Це не новина.

- А тут тебе не знайдуть.

- Звідки така впевненість?

Міра посміхнулася.

- Бо я не хочу, щоб тебе знайшли.

- Дуже переконливо.

- Можеш спати на дивані.

Ліана втрутилася:

- Ні.

- Чому?

- Він хропе.

Марко обурився:

- Я не хроплю.

- Звідки знаєш?

- Бо ніхто не скаржився.

- Можливо, вони боялися.

- Ти серйозно?

- Абсолютно.

Міра подивилася на них обох.

- Досить.

Вони замовкли.

- Марко спить на дивані.

- Я не проти, - сказав він.

- А Ліана...

- Не кажи, що я теж сплю на дивані.

- Ні.

- Добре.

- Ти працюєш.

Ліана подивилася на неї.

- Це ще гірше. А можна мені теж на диван? Я не проти навіть з ним лежати разом.

Марко посміхнувся, але швидко прибрав посмішку. Міра пішла без відповіді - отже, рішення було кінцеве.

Ліана повернулася до Марко.

- Вітаю.

- З чим?

- Ти щойно отримав можливість пожити в моєму барі.

- Це звучить як покарання.

- Так і є.

Першої ночі Марко не спав. Він лежав на дивані в маленькій кімнаті за баром і дивився в стелю. На стіні висіли старі фотографії. Деякі - зовсім звичайні. Інші були дивними. Люди, яких він не знав. Місця, яких не пам'ятав. На одній фотографії стояла Міра років двадцять тому. Вона майже не змінилася. Марко вже вирішив, що це його не стосується. Потім побачив іншу. Дівчина. Темне волосся. Світла сукня. Вона стояла біля Міри. Марко відчув дивне поколювання. Йому здалося, що він знає її. Він підвівся. Підійшов ближче. Фотографія була стара. Обличчя розмите. Він не міг зрозуміти, хто це.