Глава 7. Труп у дзвіниці

О третій сімнадцять ночі в місті задзвонив церковний дзвін. Один раз. Другий. Третій.

Ліана прокинулася ще до четвертого удару. Вона лежала на спині й дивилася в темну стелю. Кілька секунд не рухалася. Потім пролунало четверте. Неправильно. Дзвін мав інший звук. Вона знала його. Стара церква на пагорбі дзвонила щогодини. Її дзвін був глибоким, трохи глухим через тріщину в бронзі, яка з'явилася ще кілька років тому.

А цей був іншим. Вищим. Металевим. Наче хтось бив не по великому церковному дзвону, а по чомусь меншому. І найгірше - він лунав не з пагорба. З іншого боку міста.

Ліана сіла. У кімнаті було холодно. Вона простягнула руку до телефону. На екрані - 03:17. Жодних повідомлень. Жодних пропущених дзвінків. Вона вже хотіла покласти телефон назад, коли дзвін ударив знову. П'ятий. Шостий.

Ліана насупилася.

- Хтось явно не вміє рахувати час.

Вона підвелася. Накинувши чорну кофту, підійшла до вікна. Місто спало. Не повністю. Місто ніколи не спало повністю. Десь далеко світилися вікна. Їхали машини. На перехресті миготів світлофор. А над дахами висів тонкий серпанок. Ліана придивилася. На мить їй здалося, що вдалині небо стало чорнішим. Не темним. Саме чорним. Наче хтось провів по ньому пальцем. Вона відступила від вікна.

- Чудово.

У її житті й без того було достатньо проблем. Тепер ще й дзвони о третій ранку. Вона взяла пальто і спустилася до бару. Міра вже була там. Звичайно. Ліана іноді підозрювала, що її наставниця взагалі не спить.

Вона сиділа за барною стійкою з чашкою чаю і читала стару книгу, яку, судячи з вигляду, не відкривали щонайменше сто років.

- Ти теж чула? - запитала Ліана.

Міра не підняла очей.

- Так.

- І?

- І що?

- Ти сидиш тут посеред ночі й читаєш книгу, яка, здається, може розсипатися від одного необережного подиху.

- Ти прийшла сюди серед ночі.

- Бо почула дзвін.

- Я теж.

- Тоді чому ти не питаєш, що сталося?

Міра перегорнула сторінку.

- Бо знаю.

Ліана завмерла.

- Що?

Міра нарешті підняла на неї очі.

- Дзвін.

- Дуже корисна відповідь.

- Труп.

Ліана мовчала.

- Який труп?

- Екзорцист.

На кілька секунд у барі стало зовсім тихо. Навіть старий холодильник за стійкою ніби перестав гудіти. Ліана повільно зняла пальто.

- Звідки ти знаєш?

- Мені повідомили.

- Хто?

- Люди.

- Міро, я люблю твою загадковість приблизно так само, як люблю зубний біль.

- А я твою нетерплячість.

- Де?

Міра закрила книгу.

- У старій дзвіниці Святого Вардана.

Ліана насупилася.

- Там давно ніхто не служить.

- Саме тому.

- І екзорцист опинився там?

- Так.

- Як?

- Його знайшли нагорі.

Ліана мовчала.

- Хто знайшов?

- Інший екзорцист.

- Чому він не подзвонив поліції?

Міра подивилася на неї так, ніби питання було дитячим.

- Тому що поліція не займається магічними вбивствами.

- Звідки ти знаєш, що воно магічне?

Міра кілька секунд дивилася на неї.

- Тому що я бачила тіло.

Ліана відчула, як по спині пробіг холод.

- Ти була там?

- Ненадовго.

- І?

Міра не відповіла. Ліана підійшла ближче.

- Міро.

- Не ходи туди.

- Тобто там щось є.

- Я сказала - не ходи.

- Отже, я піду.

- Ліано.

- Якщо екзорциста вбили магією, це може бути пов'язано з тим, що відбувається.

Міра промовчала.

- Зі мною?

- Можливо.

- З Марко?

Міра підняла брову.

- Ти вже почала називати його на ім'я.

- Не починай.

- Я нічого не сказала.

- Твоє обличчя сказало достатньо.

Міра ледь усміхнулася.

- Ти стаєш передбачуваною.