Глава 6. Людина без тіні

Марко прокинувся від власного голосу.

- Еліана.

Він сів на ліжку так різко, що кілька секунд просто не міг зрозуміти, де перебуває. Темна кімната. Вузьке ліжко. Холодне каміння стін. Тьмяне світло ліхтаря за вікном, яке пробивалося крізь щілину між шторами.

Ніч.

Не каплиця. Не ліс. Не те місце, де щойно стояв.

Марко провів долонею по обличчю і завмер. Серце билося надто швидко. Він рідко прокидався від кошмарів. Ще рідше - запам'ятовував сни настільки чітко. А цей сон не розчинявся.

Навпаки. Він залишався. Кожна деталь. Кожен звук. Кожне слово. І найгірше - обличчя. Він бачив її.

Ліану. Але водночас це була не Ліана. І все ж була.

Марко повільно опустив ноги на підлогу. Він не вмикав світло. Не хотів. Йому здавалося, що якщо кімната залишиться темною, сон не стане менш реальним. Він заплющив очі.

І знову побачив її. Він стояв біля багаття. Не було міста. Не було високих будинків, автомобілів, електричних ліхтарів. Навколо - ліс. Темний, густий, майже чорний. Між деревами лежав туман. Полум'я багаття потріскувало, підкидаючи в повітря іскри.

Марко був одягнений інакше. На ньому не було сучасного одягу. Важка темна сорочка, шкіряні ремені, довгий плащ. На поясі - меч. Не зброя екзорциста, якою він користувався зараз. Справжній меч. Старий. З потертою рукояткою. 

А навпроти нього стояла вона. Дівчина з довгим волоссям, що спадало на плечі. На ній була темна сукня. Надто проста для знатної панянки. Надто чиста для людини, яка щойно вийшла з лісу. Вона тримала в руці невеликий глиняний кухоль. І дивилася на нього так, наче знала все.

Марко почув власний голос:

- Ти знову прийшла.

Дівчина ледь усміхнулася.

- А ти знову мене знайшов.

Він не знав, хто вона. Але уві сні знав. Так само, як знав дорогу до цього лісу. Знав, де схована стежка. Знав, де стоїть її будинок. Знав, скільки кроків від багаття до старої кам'яної огорожі. І знав її ім'я.

- Еліана.

Вона завмерла. Її усмішка зникла.

- Не називай мене так.

- Чому?

- Бо щоразу, коли ти називаєш мене цим ім'ям, усе закінчується однаково.

Марко нахмурився.

- Як?

Вона подивилася на нього довго. Потім тихо відповіла:

- Ти мене вбиваєш.

Він відчув, як усередині все стислося.

- Я б не став.

- Став.

- Ні.

- Став, - вона сказала це спокійно. Без докору. Без злості. Наче говорила про дощ. - Не цієї ночі.

- В іншій?

- В іншому житті.

Марко прокинувся. Він сидів на краю ліжка і дивився в підлогу.

- Безглуздя.

Слово прозвучало тихо. Він повторив:

- Просто сон.

Але сам собі не повірив.

Марко підвівся. Підійшов до столу. На ньому лежали кілька аркушів паперу, церковна книга, свічка і його посвідчення екзорциста. Він узяв книгу. Відкрив навмання. Слова перед очима були знайомими. Захисні молитви. Порядок очищення. Символи. Імена святих. Правила роботи з прокляттями. Те, що він знав майже напам'ять. Те, що завжди повертало йому відчуття порядку. Світ був простим. Є люди. Є демони. Є прокляття. Є ті, хто їх накладає. Є ті, хто їх знімає. Є світло. Є темрява. Так його навчали. Так він жив. 

А потім з'явилася Ліана. Марко закрив книгу. Вона не вкладалася в жодну категорію. Він бачив відьом. Знав, на що вони здатні. Знав, як працює тіньова магія. Знав, як виглядає людина, яка добровільно віддала частину себе темряві. Ліана була іншою. Не доброю. Не безпечною. Але іншою. Вона могла його вбити. Він це знав. Вона мала можливість. На даху вона стояла над ним, і між ними було всього кілька метрів. Один рух. Одна команда тіням. Один точний удар. І все. Але вона не зробила цього. І він теж. Марко подивився на свою руку. Там, де її магія розсікла шкіру, залишився тонкий червоний слід. Він ще не встиг загоїтися повністю. Марко провів пальцями по рані. 

Перед очима знову виникло її обличчя. Не те, що було на даху. Інше. Зі сну. Молодше. М'якше. Але погляд той самий. Насмішкуватий. Насторожений. Наче вона весь час чекала, що він зробить щось неправильне.

Марко тихо сказав:

- Хто ти така?

Відповіді, звісно, не було. Він сам усміхнувся.

- Прекрасно. Я вже розмовляю з відьмами, яких немає в кімнаті.

Пауза.

- Це, мабуть, добрий знак.

Марко сів назад. І вперше за багато років йому стало страшно не через ворога. А через власну пам'ять.

До ранку він так і не заснув.

Коли за вікном почало світати, Марко вже сидів за столом. Перед ним лежав чистий аркуш. Він довго дивився на нього, перш ніж написати перше слово. Еліана. Нижче: 1497?