Глава 5. Чужий спогад

Сон почався з дощу. Ліана стояла посеред старої дороги. Вона не знала, де це. Навколо не було міста. Не було машин. Не було електрики. Лише темне небо, мокре каміння й ліс, що починався за кілька десятків метрів. 

Вона подивилася на себе. На ній була довга темна сукня.Не сучасний одяг. Старий. Дуже старий. Ліана торкнулася тканини.

- Що за...

Позаду почувся голос.

- Ти знову запізнилася.

Вона обернулася. Марко. Але не Марко. Чоловік був молодшим. Інакше одягнений. Темне волосся. Біла сорочка. Довгий темний плащ. На шиї - срібний хрест. Він дивився на неї так, ніби знав її все життя.

- Мартіне?

Слово вирвалося з її вуст само. Чоловік усміхнувся.

- Отже, пам'ятаєш.

- Що?

Він підійшов.

- Мене.

Ліана відступила.

- Я тебе не знаю.

- Знаєш.

- Хто ти?

- Ти щойно назвала мене.

Вона подивилася на нього.

- Мартін...

- Так.

- Чому я знаю це ім'я?

Він не відповів. Замість цього простягнув руку.

- Нам треба йти.

- Куди?

- У каплицю.

- Навіщо?

Мартін подивився на ліс.

- Він прокидається. Ліана відчула холод.

- Хто?

Він не відповів.

Вони пішли. Дорога була довгою. Ліана не знала, чому йде за ним. Просто йшла. Наче це вже траплялося. Наче вона робила це раніше. Коли вони підійшли до каплиці, вона зупинилася. Кам'яна будівля була старою. Зруйнованою. І дивно знайомою.

- Я була тут.

Мартін подивився на неї.

- Так.

- Коли?

- Не пам'ятаєш?

- Ні.

Він підійшов ближче.

- Ти завжди забуваєш.

- Що?

- Нас.

Ліана відчула, як серце стискається.

- Що означає "нас"?

Мартін торкнувся її руки. Вона не відсмикнулася. Навпаки. Пальці самі переплелися з його.

- Нам не можна було закохуватися, - сказав він.

- Чому?

- Тому що я служу Церкві.

Ліана подивилася на його хрест.

- А я?

- Ти відьма.

Вона засміялася.

- Це звучить як поганий жарт.

- Наше життя завжди було поганим жартом.

- Ми були разом?

- Так.

- А потім?

Він сумно посміхнувся.

- Потім ти мене вбила.

Ліана відсмикнула руку.

- Що?

- А я тебе.

Світ навколо почав змінюватися. Каплиця наповнилася тінями. Ліана побачила десятки образів. Міста. Війни. Людей. Їх. Вони старіли. Вони молодшали. Вони зустрічалися. Вони билися. Вони цілувалися. Вони вбивали одне одного. І кожного разу... знову знаходили.

- Що це?

Мартін дивився на неї.

- Вальс.

- Який в біса вальс?

- Наш.

Вона прокинулася. Різко. Сіла в ліжку. Серце билося шалено. Кімната була темною. Дощ бився у вікно. Ліана притиснула долоню до грудей.

- Мартін.

Вона сказала це вголос. І відчула, як щось усередині відповіло. Не голосом. Спогадом. Вона знала його. Не Марка. Мартіна. Але це було неможливо.

Ліана встала. Підійшла до дзеркала. Її відображення дивилося на неї.

- Це просто сон, - вона сказала це переконано. - Просто сон.

Але відображення не повторило рух. Ліана завмерла. Дзеркало показувало не кімнату. Каплицю. Двох людей. Дівчину і чоловіка. Їхні руки були з'єднані. Навколо них крутилися світло й тінь. 

Ліана підійшла ближче. Відображення змінилося. Вона побачила себе. Але старшу. Потім молодшу. Потім зовсім іншу. Та сама душа. Те саме відчуття. Той самий чоловік. Ліана торкнулася скла. Відображення прошепотіло:

- Не відпускай.

Вона відсмикнула руку. Дзеркало знову стало звичайним.

- Міро!

Через хвилину наставниця вже стояла у дверях.

- Що сталося?

- Ти знала.

Міра не відповіла.

- Ти знала про Мартіна.