Глава 2. Світло в тіні

Наступного ранку Ліана прокинулася з головним болем. Не тим, який лікується таблеткою. Магічним. Вона знала його ще з дитинства. Коли магія поводилася неправильно, тіло завжди попереджало першим. Головний біль. Холод у пальцях. Дивний присмак металу в роті. Іноді - сни, які не належали їй. Цієї ночі сни були. Але вона їх не пам'ятала. Тільки відчуття. Вона лежала кілька секунд, дивлячись у стелю. Потім сказала:

- Ненавиджу.

Ніхто не відповів.

Кімната Ліани знаходилася над баром. Невелика. Темна. Зі старими меблями й книжками, які вона ніколи не розставляла за порядком. На підвіконні стояла чашка, яку вона забула помити. На стіні висіло дзеркало. Ліана підійшла до нього. Подивилася на себе.

- Ти в порядку.

Відображення дивилося назад.

- Абсолютно, - вона помовчала. - Майже.

Ліана вмилася холодною водою. Спустилася вниз. Міра вже була за баром.

- Кава.

- Доброго ранку теж, - сказала Міра.

- Кава.

Міра поставила чашку.

- Ти погано спала.

- Я нормально спала.

- Ти розмовляла уві сні.

Ліана завмерла.

- Що я сказала?

- Не розібрала.

- Брехня.

- Так.

- Що я сказала?

- Ім'я, - Міра відвела погляд.

- Яке? - Ліана повільно поставила чашку.

Міра мовчала.

- Міро.

- Неважливо.

- Ти сказала ім'я?

- Так.

- Яке?

Міра подивилася їй прямо в очі.

- Мартін.

Тиша. Ліана відчула, як по спині пробіг холод.

- Хто це?

Міра не відповіла.

- Я не знаю ніякого Мартіна, - сказала Ліана, дивлячись на Міру.

- Знаю.

- Тоді чому я його назвала?

- Не знаю.

- Ти брешеш.

- Можливо.

Ліана стиснула чашку.

- Ти щось приховуєш.

- Так.

- Що?

- Не зараз.

- Чому?

- Бо ти ще не готова.

- Я ненавиджу, коли ти так кажеш.

- Знаю.

Двері бару відчинилися. Ліана автоматично підняла очі. Це був він. Той самий чоловік. Вчорашній. Він стояв біля входу. Сьогодні без мокрого пальта. Ліана відчула знайому святу магію. Він побачив її. І теж на мить завмер.

- Знову ви, - сказала Ліана.

- Схоже на те.

- Ви часто повертаєтеся туди, де вам не раді?

- Лише коли там хороший віскі.

- Він звичайний.

- Тоді, мабуть, справа не у віскі.

Ліана не відповіла. Він підійшов.

- Можна?

- Ви вже сіли.

- Справедливо.

Він зайняв той самий стілець. Ліана поставила перед ним склянку води.

- Віскі ще рано.

- Згоден.

- Ви сьогодні тверезий.

- На жаль.

- Я могла б це виправити.

- Не сумніваюся.

Він усміхнувся. Ліана ненавиділа цю усмішку. Не тому, що вона була неприємною. Навпаки. Вона була занадто знайомою.

- Ви вчора дивно пішли, - сказала вона.

- Ви дивно мене проводжали.

- Я просто хотіла переконатися, що ви вийдете.

- Я вийшов.

- Помітила.

Він подивився на неї.

- Ви завжди така підозріла?

- До екзорцистів - так.

Цього разу він не заперечив.

- Ви одразу мене розкусили.

- Ви пахнете святою магією.

- А ви - тінню.

- Приємно.

- Це не комплімент.

- Я все одно приймаю.

Він засміявся. І Ліана знову побачила каплицю. Мартін. Його очі. Його руку. Вона різко відвернулася.

- Щось не так?

- Ні.

- Ви знову зблідли.

- Можливо, це ви мене дратуєте.

- Я вже починаю пишатися.

Вона поставила перед ним віскі.