3 частина

Мирослава сиділа і спантеличено дивилась в блакитні очі хлопця. ,, Його напевно покинув розум, якщо він зважився таке запропонувати"- метались її думки. 

- Ти хоча б знаєшь що тільки-но зробив?

З викликом забитала принцеса, на що Остромисл лише посміхнувся. 

- Я тільки що, запропонував стати тобі моєю дружиною. Наче б то воїн а з слухом, здається, у тебе проблеми.

- Ти не просто запропонував одружитись. Ти запропонував це мені принцесі Лісовиду із роду Хранителів, одвічному ворогу Вогневустів, тій хто знищив ваше військо-  в очах Остромисла промелькнула злість, він хотів щось сказати та не встиг.- І на заперечуй, я вже провела розслідування і чудово знаю, що за тим нападом стоять Вогневусти. Я зараз не розумію що в тебе за плани, але мушу попередити, користуватись собою я тобі не дозволю. Так, ти мене врятував, тому як генералу що хвилюеться про свою репутацію, я повинна тобі відплатити.  І я зроблю це як воїн 

Обличчя Остромисла прикрасила крива усмішка. Ще мить і зачарований меч блондина заблищав у світлі захисної сфери.

- Ти досвідчений воїн, і тому повинна знати чого я зараз від тебе чекаю.

Мирослава лише скрипнула зубами. Рука дівчини зжала меч. 

- Я Мирослава з роду Хранителів- гучно почала промовляти клятву дівчина незважаючи на біль-  забов'язуюсь врятувати Остромисла з роду Вогневустів від небезпеки що загрожуватиме його життю. Стати на один раз йому щитом від смерті. - кров принцеси крапля за краплею окропляла меч-

як тільки я врятую Остромисла з роду Вогневустів клятва буде виконаною і я більше не буду забов'язоною перед ним. Свідками цієї клятви є Бог і цей меч окроплений моєю кров'ю. 

Наче підтвержуючи слова принцеси кров на мечі зашипіла а меч спалахнув яскраво-полум'яними іскрами. Генерал відвела поранену руку і пронизливо подивилась в очі Вогневуста.

- Задоволений?

Остромисл зовсім не очікував що дівчина погодиться провести  клятву на мечі та щей попросить стати свідком клятви Бога. Він гадав що перед такою перспективою принцеса відступиться. Та він помилявся... 

                                               ***

Олександра з сумом подивилась на своє відображення в дзеркалі. За ці кілька днів бенкетів і зустрічей вона так втомилась, що просто вже хотіла закритись у кімнаті і нікого не підпускати до себе. Єдиною людиною яку спадкоємиця хотіла побачити була  сестра. І хоч Мирослава днями охороняла її покої але коли була зайнята не дозволяла собі й словом перемовитись ні з ким.  А як же принцеса сумувала за голосом своєї молодшої сестри... Та сьогодні вона забов'язана з нею побачитись! Адже вперше за цілий тиждень Мирослава має день для відпочинку. Рука Олександры потягнулась до посоха, єдиної реліквії що залишилась їй від діда. Вона трепетно пригорнула його до себе. Принцеса вже довгий час практикувалась в родовій магії, але секрет посоха  діда так і не змогла розгадати. Не дивлячись на це вона ні на мить з ним не розлучалась, адже посох був дуже важливим для пам'яті  її души... Почувся впевнений стукіт в двері.

- Заходьте 

До кімнати зайшла не молода жінка. Якби ви зустріли її вранці то наврядче впізнали б. Бо замість потертого фартуха з звичайнісінькою білою сорочкою зараз на ній красувались полум'яно червоні шати, які надзвичайно їй пасували. Незважаючи на справжній вік цієї леді  її обличчя, без сумнівів, можна було назвати прекрасним. Яскраво зелені очі сяяли від доброти і мудрості хоча одночасно з цим якщо добре придивитись можна було помітити в них щось небезпечне. Довгі, чорні як смола вії придавали білосніжному обличчю якоїсь лільковивості, а горда посадка голови видавала у жінці справжню аристократку яка не звикла нікому скорюватись.  Біле ,наче недоторканий сніг, волосся досягало полу незважаючи на високий зріст гості а її тонкий стан був оповитий шовковим поясом. Людина яка  не знала  що їй цілих чотириста років не дала б  і двадцяти. 

- Принцесо, ви просили мене прийти. У вас до мене якась справа?

- Леді , я  знаю що ти  дуже хвилюєшся за Мирославу, але як довго ви збираєтесь тримати в таємниці від неї те ким ви є? Як довго ти збираєшся бути поряд з нею?

Обличчя жінки прикрасила сонячна усмішка. Вона підійшла до Олександри і доторкнулась посоха у руках принцеси. Наче у відповідь коштовне каміння заіскрилось. 

- Ти ще не знаєш секрету  посоху      ? 

Спадкоємиця лише грізно блиснула очима. І крізь зуби прошипіла:

- місс Дородея, не могла б ти відповісти мені на моє запитання а не змінювати тему розмови?

-   Як довго я буду з нею? - перепитала Дородея поправляючи свою рукавицю- Я буду поряд з нею завжди. Вона єдина спадкоємиця магії чистої думки, слова і бажання. Але це не означає що я не хвилююсь за тебе.

Олександра лише іронічно пирхнула і відвернулась до вікна. 

- Мою молодшу сестру вже перестали хвилювати жахіття? 

- З тих самих пір як я почала підливати їй в чай настоянку з трави лісу спокою її жахіття притихли, вона більше не кричить у сні. Але це остаточно не означає що вона зовсім їх не бачить. 

- Настоянка з трави лісу спокою... Цікаво як ти її здобула не покидаючи замку? 

   Дивна жінка   вже прямувала до виходу, але на мить зупинилась. 

- Я тут не полонена, моя люба. Та ти повністю права. Я не покидала замку з того самого часу як на цей світ з'явилась молодша принцеса. Траву для настоянки мені принесла сама  принцеса Мирослава для мого сина якого часто хвилюють нічні жахіття.

- Ти й досі прекрасно плетеш ілюзії. Ну що ж бувай.

- Бувай, бувай, Олександро. І до речі не має ніякої користі від того що ти ходиш до магів Туманного Замку. Вони й самі гаряче бажають дізнатися як користуватись посохом. Мушу запримітити якщо вони й знайдуть спосіб допомогти, то зовсім не з добрих намірів. Хоча я сильно сумніваюсь що в цих ,, чудо магів" вистачить клепки. Якщо тебе дійсно це цікавить. То завітай до мене пізніше, я позичу тобі одну з книг мого сина, ти як ніхто знаеш чиї руки в останні керували посохом.