2 частина

Остромисл бродив між полицями книг, його дещо вразила площа крамниці з книгами, мабуть, власниця збільшує простір у середині приміщення за допомогою заклинаннь. Ця крамниця була навіть більшою ніж  бібліотека в сімейному маєтку.  Всього лише годину тому Вогневусти прибули до столиці Лісовиду. А Остромислу столиця вже надокучила. Тут, звичайно було надзвичайно гарно... Але ж так нудно. Навіть в повітрі Лісовида витав спокій, що було не звичним для графа. Вважаючи огляд міста спражньою каторгою, хлопець вирішив прикупити собі боєвих книг. Потрібно ж, хоч якось не померти з нудьги допоки, його родига не виконає свій задум. Його очі блукали по полицях книг. І де ж це дурновате відділення? Якби не бажання графа вбити Мирославу власноруч, парубок так і не приїхав би у столицю. І сім'я ніяк не змогла б його вмовити.

-Ця дівчина мені вже життя псує!

Процідив крізь зуби хлопець. Зненацька його вуха вловили звук розсіченого повітря, маг здавна практикувався у цьому напрямі а тому це вийшло на рівні рефлексу. Повернувшись до джерела звуку він помітив дівчину, що стрімко падала додолу. ,, І що вона робила на такій висоті? Жити набридло чи що?"  Граф миттево зреагував і викликав руну левітації. Тим часом дівчина закрила очі готуючись до смерті, її почало окутувати яскраве сяйво. ,,Дивно, невже вона справді хоче померти? Не може бути..." Мить і руки блакитньоокого підхопили тонку талію незнайомки. На мить здалось, що вона навіть не дихала. Або ж він запізнився. Пригорнувши дівча він відчув що вона тепла а значить скоріш за все ще жива, Вогневуст  нарешті заспокоївся. Зненацька його окутала злість.

-Що ти забула на такій висоті? Палаєш бажанням померти? Тоді раджу змінити рішення і поберегти своє гарненьке личко. 

Десь хвилину Мирослава зовсім не реагувала. Лишень її подих почав наладжуватись. Остромисл ще ніколи не відчував такий діапазон відчуттів. Йому хотілось насварити її, за необережність, і одночасно заспокоїти її. Звідкись взялась навіть ніжність. Вії незнайомки злегка затремтіли і вона нарешті відкрила очі. Мимоволі Остромисл замилувався нею, таких глибоких і яскравих зелених очей він ще ніколи не бачив. ,, Напевно вона не тутешня, у жителів Лісовиду рідко зустрічається цей колір очей". І це справді було так, адже Мирослава успадкувала колір очей від своєї прабабусі що спустилась в Лісовид з Небесних гір.Мимоволі він нахилився ближче аби краще її роздивитись.  Але потім згадавши що вони зовсім не знайомі, і вона напевне буде вважати це неприємливим, відсахнувся. Зачарування мага було сильним та тривало воно рівно до тієї миті як з вуст дівчини зірвались перші слова.

- Дякую, за порятунок звичайно, та чи не могли б ви мене відпустити?

 Остромисл сам не зрозумів чому та слова принцеси боляче його зачепили. Губи графа скривились у посмішці і  з ноткою єхидства він відповів: 

- Як б з рідістю, та якщо відпущу, ти розіб'єш свою дурну голівоньку.

Принцеса лише пирхнула і скрестивши руки на грудях, відвела погляд. ,,І все ж вона гарна коли мовчить" не вщухали думки Вогневуста. Поведімка зеленоокої йому зовсім не сподобалась. Та це й не дивно. В родинному помісті йому ніхто навіть слова не запинаючись, окрім вищого кола, сказати не міг, не те що от так пирхнути. 

- Будеш бурчати відправишся на верхівку он тієї полиці. 

Очі Мирослави дивно блиснули і вона знизала плечима.

- Радше так, ані ж бути в твоїх обіймах.

Всередині блакитньоокого закипіла лава. ,, Знала б вона хто я такий то так себе не поводила б!" В цьому він точно був прав. Як би принцеса знала що її врятував ворог,  радше померла б.

- І чим це тобі мої обійми не вгодили? У вас у столиці що взагалі правил етикету не навчають?

На обличчі дівчини з'явилась їдка усмішка.

- У нас за етикетом, той хто врятував дівчину не мусить тримати її в руках ще пів години. А тим паче дивитись на неї таким поглядом.- на слові ,,таким"дівчина зробила акцент- Здається, це вас не повчали манер, а не мене.

Терпець графа увірвався, він все ж доніс леді до підлоги, навіть хотів допомогти їй встояти після шоку а потім різко ровернувся і пішов. ,, Теж мені принцеса знайшлась! Вона ж мабуть навіть не дочка поміщиків!" Тепер окрім Мирослави в його думках панувала щей ця незнайомка. Він ще не знав що це одна й та ж дівчина.

                                                ***

Олександра з сестрою дивились як здіймають пил копита коней. Карета з ворогами Хранителів була все блище і блище.

- Все буде добре, так?

Тихо запитала себе спадкоємиця трону. Цього не почув ніхто окрім її сестри. Мирослава лагідно усміхнулась.

-не хвилюйся, я  поряд, а отже вже буде добре. 

Від цих слів на душі у старшої принцеси потепліло. Вона вірила у сили своєї сестри, хоч і хвилювалась за неї. Карета делегації зупинилась перед принцесами, її дверцята відчинив гарно вбраний слуга. Та хоч які прекрасні шати він не мав його обличчя було нещасним. В очах слуги засіли туга і відчай а на шиї виднівся слід від кінця батога. Руки слуги були пошерхлими і покритими ранами. Це було б навіть не дивно якби слугою була стара людина! Та це був молодий юнак.  Від вигляду цього Олександра скривилась у душі. Наскільки вона знала, цей слуга був полоненим сімейства Вогневуст. Перший з карети вийшов Старший. Він був дуже гарним і досвітченим актором. І тому зобразити на своєму обличчі любов до батька йому було не складно. Лише холодні очі вбивці видавали нутро. Чоловік дбайливо притримав руку старого що саме збирався вийти з карети.

- Ви добре себе почуваєте, батько?

Продовжував грати свою роль Старший, не забуваючи краєм ока спостерігати за реакцією королівської родини. Батько Вогневустів також чудово грав свою роль, мало того всі його зойки здавались дуже реалістичними. 

- Стомився, синку, тай в серці коле...

Слідом за ними жваво винирнув з карети Мстислав. Навідміну від усіх, на перший погляд, грати щось він і не збирався. Хлопець відкрито і променисто посміхайвся. Останнім вийшов той від вигляду якого Мирославу аж пересіпнуло. ,, Невже це той юнак що врятував мене вчора у бібліотеці? Якби ж то не він. Та ні він не може бути тим самим рятівником. Ні один Вогневуст у світі навіть під загрозою смерті не буде рятувати представника роду Хранителів!" Хоч у середині Мирослави лютувала буря, та її обличчя цього не видавало ніяк. Мушу зазначити що Остромисл в свою чергу побачивши молодшу принцесу малу не перечепився на пустому місці. " Вона? Ні, це не можливо! Та дівчина була такою тендітною... Тай сукня в неї була дешевою, королівські особи в таку не одягли б. Хоча... Мирославу всі аристократи вважають дивакуватою як для принцеси. Така могла що завгодно утнути."