1 частина

Ласкаве сонячне проміння проникло в королівську бібліотеку. Бігцем пробіглося по книжкових полицях й заплуталось у русявому волоссі наслідної прицеси Олександри. В бібліотеці панувала ранкова тиша, ні що не порушовало сну дівчини. Здавалося що тут більше нікого немає, але це було не так. На підвіконні опираючісь на подушку сидів дух Королівства. Він прилетів сюди ще як тільки сонце виглянуло з-за горизонта. Для нього це вже давно стало звичкою кожного ранку відвідувати королівську біблеотеку й милуватися Олександрою. Дух не розумів чому, та коли наслідна принцеса перебувала поряд, відірвати від неї погляд було надзвичайно важко. Його зачаровувало геть усе як вона усміхається, як бубонить коли перечитує, в сотий раз,  улюблену книгу, як зосереджено робить помітки на полях свого старенького записника.   Його життя триває вже тисячі років. А  таке неймовірне щастя безсмертний відчував лише коли ця дівчина була поблизу нього.  На жаль спадкоємиця трону знає Лісовида тільки з сторінок стародавніх книг і з слів батьків що взмозі його побачити. Та й то як безсмертого і могутнього духа королівства. Який може залишити короля без корони, якщо той не є благочинним. І як того кого боїться ослухатись сам король,  того без чийого дозволу не може увійти в силу ні один закон в королівстві. Це неймовірно засмучувало, адже вона не знала його як звичайного духа, якого кожний ранок притягує в цю бібліотеку, невідома йому раніше могутня сила.Безсмертний підлетів до майбутньої королеви ще блище, аби ще краще роздивитись тонкі риси обличчя. Принцеса мирно сопіла а подушкою їй слугувала книга, яку ще вночі з цікавістю роздивлялись її блакитні очі. ,,Напевно, знову провела тут всю ніч, заснувши тільки під ранок"- промайнула думка у голові Лісовида. Керуючісь переповнюючими його почуттями дух доторкнувся до руки дівчини. Це тривало лише мить, та Олександра якимось дивом відчула дотик. Їй здалось наче хтось невимовно рідний був поруч. І спадкоємиця відкрила очі аби побачити того хто ще хвилину тому тримав її руку. Здивуванню дівчини не було меж, поряд вона не помітила жодної живої душі. Лише десь за полицями книг пролунало ледь чутне зітхання.

- Дивно

Прошепотіла дівчина і притуливши руку до губ , щоб знову відчути той дотик, відправилась у царство Морфея.

                                                ***

Доню, донечко прокидайся швидше, люба. Тато чекає нас аби поснідати разом. 

Хоча Олександра спала досить кріпким сном, та коли почула єдине слово тато то сон миттєво розвіявся. Вона так за ним сумувала! З того часу як вони останній раз разом прогулювалися садом пройшло майже чотири місяця... Принцеса радісно підскочіла і почала швиденько прибирати книги з столу. Від хвилювання в неї з рук декілька раз навіть мало не випали книги

- Ненько, а коли прибув батько?

Королева обійняла доньку за плечі й усміхнулася,

- Тато і Мирослава прибули з кордону Лісів Диких Вод ще сьогодні вночі. На жаль, він був дуже втомлений і саме тому не зайшов побачитись з тобою. Я так довго чекала його повернення.

Зітхнула від полегшення Вогневласка. Її блакитні очі сяяли від щастя майже так же як і очі принцеси, хіба що трішки більше. Швидко подолавши низку сходів донька й матір опинились на террасі. Король дбайливо розливав чай по чашкам насвистуючи незатійливу мелодію і тепло посміхаючись. Олександрі не раз казали що вона схожа на батька, хіба що очі різного кольору а так копія. Але ніколи це не було так помітно як зараз. Дівчині на мить здалось що нікуди тато й не відбував... Вона замислилась і  не помітила що Корнелій вже давно завершив свою роботу. Він обернувся до своєї сім'ї і розводячи руки притворно-ображено мовив:

- От сім'я... Скільки не бачились а вони стоять не вітаються, наче й не раді мені.

Тут дівчина не втрималась і повисла у тата на шиї.

- Не кажи дурниць, татусю. Звичайно раді.

Король обійняв доньку а Вогневласка спостерігала за ними з теплотою в душі. Потім королева імітуючи сварливий тон з посмішкою на вустах наказала:

- Йдіть вже до столу, бо їжа скоро охолоне.

Коли Олександра сіла за стіл в неї промайнула думка від якої вона похолоділа: 

- Татусю, а де Мирослава? З нею все добре?

На обиччя короля наче набігла сіра хмара. Хвилину він сидів мовчазний а потім не витримавши погляду доньки відповів:

- не хвилюйся, доню, з нею все добре. З військом знов тренується, де ж ще цій непослусі бути.

Королева запримітивши гнівну ноту в словах чоловіка насторожилась, дивно це все...

- Любий, це на тебе не схоже. Що вже витворила наша Славушка? Чим вже тебе так сильно вона розгнівала? 

Корнелій насупив брови. І зітхнув від того що його давно хвилювало.  ,,Так, напевно, вже час і їм про це дізнатись... Лише б тільки дружина не дуже хвилювалась".

- Не знаю, кохана, що з нашою молодшенькою зробилось... Хоч і пишаюсь її успіхами, уявляєш, вона нещодавно мого найкращого воїна перемогла,  та не гніватись не можу. Серденько болить моє за неї, а розум хвилюється. Ця дитина зовсім вже міри не знає. Напав на кордон загін невідомих ворогів і було їх значно більше ніж наших воїнів. Ми всі були виснажені тривалими боями тож іншого виходу як відступати не було. Вирішили здати позиції вночі. Так ця дівчина, один бог знає що в неї в голові було, сама-єдина напала на цей загін, перед цим щей попередивши їх! Прокидаюсь вранці а доньки не має, я почав її шукати, а її не бачив ніхто. Я вже гадав що не побачу свою Мирославу ніколи більше, засмутився, навіть сльози на очі накотились... Аж бачу вона жива й задоволена назад повертається. Зранена і з стягом ворога в руці! Я не знав сварити її,  чи плакати від щастя. Лише потім я дізнався від селян, що донька сама перемогла добрі дві сотні воїнів, захистивши людей королівства. Після цього я й вирішив навідатись додому аби вберегти її. А вона знає що я гніваюсь і тримається від мене подалі, ось навіть снідати не прийшла.

- моя донька, що ще сказати!