Частина V “У гонитву за щастям”

Вальпія повертається додому, в рідний млин. Біля входу стоїть батько, схрестивши руки на грудях.

Дівчина винно підійшла й починає благати про вибачення: “Я була неправа, тату. Я знову хочу пекти в нас на кухні. Пробач мені, будь ласка! Прийми мене додому.”

Батько схиляється над нею і обіймає втомлену доньку.

В життя Вальпії повернулася рутина. День у день вона стоїть над хлібом, розносить його місцевим та підгодовує Вуглика. Про минулу безглузду мрію, їй нагадує лише шрам, що залишився з нею назавжди.

До їх пекарні завітала Катерина. Жінка зустріла Вальпію і зробила замовлення: “На завтра мені потрібен буханець хліба. Ще хочу потішити себе, тому дай ще й кілька тих бубликів, які вміє готувати твій батько, тих смачних.”

Дівчина запам'ятала і тихо сказала: “Дякую за замовлення”

“Ну в тебе й потворне обличчя… Не пощастить же твоєму чоловіку”, — з простодушною жорстокістю каже Катря, і йде далі у своїх справах. 

Вальпія відчула, як шрам на щоці почав пульсувати від сорому, наче рана знову відкрилася. Провівши рукою по ньому, вона впевнилася — їй здалося.

У печі зійшло два свіжі буханці запашного хліба. Дівчина кладе в кошик рушник і мостить на нього хлібини. Щоб хліб не вихолов, вони завжди накривають його ще одним рушником.

Вальпія нахиляється над діжею з водою — її шрам так нікуди і не зник. Він, як і раніше, розтинає її ліву щоку до вуха. Дівчина збирається віднести хліб Фрідові. Перед тим, як вийти на вулицю, вона запинає своє таврування хусткою. 

На площі, Вальпія помічає лицаря, того самого, що скалічив її. Він ніби теж її помічає. Навіть через шолом видно, як той зверхньо дивиться на дівчину і насміхається. Вона якомога швидше сховалася від його пронизливого погляду за торгівельними лавами.

Фрід помітив Вальпію, але не одразу впізнав. Її густі, золотисті пасма ховаються у хустці, посмішка кудись зникла, а сумні очі схилилися на землю.

Дівчина кладе кошик на прилавок і розвертається в бік дому.

“Коли ти вже вирушаєш у подорож, про яку ми говорили ?” — купець вигукнув їй услід. 

Вальпія проігнорувала чоловіка, їй зараз не до цих фантазій. На завтра потрібно замісити тісто для Катрі, випрати одяг та прибрати в хаті. Матінка не справляється власноруч, дівчині потрібно нарешті подумати про сім'ю, а не саму себе.

На вулиці вечоріє. Вальпія сідає під дерево у їхньому дворі. Вуглець тулиться до дівчини, випрошуючи ласощі. З дороги чується брязкіт обладунків, що налякав дівчину. Вона притулилася міцніше до дерева і затамувала подих, щоб її точно випадково не почули. 

Зараз лицарі змінюються на постах. Вони про щось розмовляють і зупинилися біля млина. Дівчина добре їх чує, та не може ворухнутися.

Мова зайшла про торговця, чий екіпаж розбили та пограбували на під'їзді до міста: “Розбійники геть розперезалися останнім часом”, — донісся чоловічий голос.

“Вони там живого місця не залишили. Чув, що деякі тіла посікли на десятки шматків”, — підтримав інший.

“А я так і не второпав: що сталося з його охороною? Він що, не знав, що місцеві ліси кишать тими виродками?” — запитав один в одного.

“Він, кажуть, захотів заощадити й найняв якихось слабаків. Тож половину одразу перерізали, а інші просто втекли”, — відповів йому товариш.

Вальпія з усієї сили стиснула землю в кулак. Гнів залив спершу серце, змусивши його волати як молот по ковадлу, поки не вирвався у очі, заливши їх кров'ю. 

Дівчина підривається з місця. Вона ударяє кулаком у груди, заспокоївши серце, і ледь чутно шепоче: “Борітимуся. Борітимуся з цим світом, поки не здолаю його, доки не підкорю його собі”, — Вальпія поклялася перед собою і своєю душею.

Дівча дістає з полиці невеликий мішечок. Вона кладе в нього кілька пригорілих хлібин, щоб не померти з голоду: цього має вистачити на кілька днів. Батько з матір'ю вже заснули, тому Вальпія намагається не створювати зайвого галасу. Вона обережно заходить у свою кімнату й забирає одну фігурку Вуглеця на пам’ять. Наостанок згадує про листя чаю. «Батьки й так можуть купувати його у Фріда», — думає дівчина й ховає у свою торбинку залишки заварки.

Вальпія вийшла на вулицю. На небі сяє майже повний місяць. Вона присіла, наостанок погладить котика. Його шерсть здається такою м’якою і теплою. Кіт не відступає від дівчини, ніби не хоче відпускати свою годувальницю. Та Вальпія не може залишатися такою слабкою, в місці, де її лякає кожен металевий дзвін. Вона бажає сили, щоб захищати себе і всіх навколо, а не дивитися на жорстокість, застигши зі сльозами на очах.

Щоб вийти з міста, дівчині потрібно обійти всіх вартових, не попавшись їм на очі. Та вона забажала пригребти собі до рук ще дещо.

Закутками міста, найтемнішими його частинами, молода авантюристка повільно підбирається до кузні Вільяма, щоб її ніхто не почув. Вона пролазить всередину через прочинене вікно. Дівчина перевертає все в кузні, та не може знайти того, за чим прийшла. З вулиці починають лунати кроки вартового, який патрулює місто, та вона не може залишити тут той меч. Вальпія притихає — металеві кроки потроху стихають. Відсунувши шмат шкіри, дівчина знаходить його. Вона застигає над мечем, що так пасує до її душі. Він давно впав їй в око, а зараз вона прибере його до рук разом із бордовими піхвами.

Дівчина почепила піхви з мечем на пояс — вони виглядають як частина її тіла. Вона вибирається з кузні й знову чує кроки. З-за рогу будинку хтось наближається. Вальпія швидко забігає в темний закуток і ховається між одягом, вивішеним сушитися.

Вартовий повільно йде вулицею, брязькаючи обладунком. Поки він проходить, Вальпійове сердце спустилося в п'ятки. Та схоже, її ніхто не помітив — вартовий пройшов повз.

Між купою одягу, де ховається дівчина, вона бачить чудову капу. Одним вправним рухом, Вальпія знімає накидку з шнурка, й одягає на своє тіло.

Вбрання з грубої темно-сірої вовни здається бронею. Коли дівчина насуває глибокий гостроверхий капюшон, від пронизливого погляду світу ховається її каліцтво. З новим вбранням дівчина легко зливається з навколишньою темрявою. Вартовим лицарям доведеться пильно стежити, щоб помітити швидку темну пляму.