Частина IV “Зізнання”

“Я гарно виконала свою роботу і повернулася допомогти вам. Не така я вже й незграба”, — горделиво мовить Вальпія.

Жінка поглянула на малечу з-під брів: “Давай, побачимо як ти впораєшся з моїм дорученням, чортеня мале”.

Дівчина покірно крокує за Катериною. Молода хоче довести, що Катря не права, і від неї є прок.

Вальпію заводять за будинок і показують ту стічну канаву. Схоже, що її не чистили взагалі ніколи. Купи лайна всюди.

Жінка протягнула помічниці сапу з найкоротшою ручкою, яку тільки могла знайти: “На, ти повинна вигребти все це до заходу сонця”.

Дівчина була готова до чогось подібного. Вона засукує рукави, й береться за інструмент: “Сказала що допоможу, я й допоможу”, — Вальпія все стоїть на своєму.

Незважаючи на те що вона вперше робить щось подібне, дівчина діє впевнено. Вона вдаряє по купі, і без того сильний сморід лайна миттєво б'є в ніс. Попри огиду, вона продовжує працювати.

Щоб скоротити часу, вона намагається зламати опір Катерини й зав'язати з нею розмову: “А де ваш чоловік? Я його чомусь ніколи не бачила”.

“Це тебе не стосується. Давай вигрібай лайно мовчки”, — каже Катерина. Жінка витягла з хати своє крісло качалку й зручно вмостилася.

По лобі Вальпії деінде вже починає виступати піт. Одяг з ніг до голови замастився плямами підсохлої твані. 

Дівчина пнеться зі шкіри, та купа анітрішки не зменшувалася. Катря вперше глянула на неї не звисока, а з подивом. “Чому це мале чортеня захотіло мені взагалі пособляти?” — міркує вона.

Катерина підірвалася з свого крісла, і почала кричати на дівчину: “Що ти взагалі робиш!? Забирайся додому, і заважай своєму батьку, а не ти мені тут бруд розкидаєш по дворі.”

Вальпія на секунду відволіклась, та не повела й оком. Вона й далі продовжувала працювати.

Катрі дивно, що хтось може допомагати задарма. Жінка помізкувала і здогадалася: “Це мале чортеня щось точно недобре надумала. Може вона бажає поцупити мою сукню? Чи й того гірше, мале накинуло оком на мою обручку?”

Катря підбігла до Вальпії, вдарила її по щоці і схопила за руку: “Зізнавайся, що ти таке задумала!?” — жінка кричить на помічницю.

Перелякана дівчина ледве не розплакалася, та з останніх сил стримала сльози і наважилася зізнатися: “Я хочу стати лицарем, і допомагати людям. Допомагати за спасибі!”.

Катерина послабила свою хватку: “Не вигадуй. Де ти бачила жінок-лицарів? Їх просто не існує.”

“Хай і так. Значить я буду першою, — Вальпія вириває свою руку й затято продовжує відкидати нечистоти: — Я сказала що допоможу, я й дотримаю свого слова.”

Виснажена дівчина повернулася додому вже після заходу сонця. На кухні її зустрічає батько: “Чому від тебе так тхне?”

Знеможена помічниця вичавила з себе відповідь: “Я допомагала Катерині.”

Батька здивувала така відповідь.

Вальпія запитує у неньо: “Чому вона така зла?”

“Ну, вона була такою не завжди. Та, коли помер її чоловік, вона вмить перемінилася…” — відповів батько.

Тато ставить казан з водою у піч і починає готувати діжку: “Зараз митися будеш, а одяг матері віддай, нехай випере”.

Сонячне проміння пробивається крізь віконце і будить Вальпію. Після вчорашньої праці дівчині важко навіть скинути з себе ряднину. Неохоче вона підводиться, аби стати до помочі батькові.

Чоловік, як і завжди, стоїть біля печі. Дівчина хоче заговорити, але батько не звертає на неї уваги.

“Тату, щось сталося?” — запитує вона.

Батько й далі ігнорує доньку. Вальпія не розгублюється і вже бере вчиняти тісто, та чоловік різко її зупиняє.

“Іди звідси”, — суворо мовить він.

Вальпія ніколи не бачила його таким. Це лякає дівчину, і вона відійшла.

“Чому?” — здивовано шепоче вона.

“Твої думки не тут… Чому ти досі не облишила того дурного лицарства?”, — сумно запитує батько.

Дівчина затихла, збираючись на силах. Нарешті перериває паузу: “А що тут такого? — Вальпія випросталася, голос її зміцнів. — Я хочу допомагати людям. Стоянням біля печі світу не врятуєш.”

Батько зажурився: “Ти знаєш, що насправді сталося з чоловіком Катерини? Він теж хотів «допомагати»… — Нень різко повернувся до неї. — Не смій! Це стане ганьбою для всього нашого роду. Сиди в хаті й печи хліб, як і всі нормальні жінки. Знайди собі чоловіка, народи мені онуків. Забудь раз і назавжди про свої вигадки!”

Вальпія замислилася, та ненадовго: “Я сказала, що буду лицарем, — і я ним буду.”

Батько вказує на поріг: “Геть! Ти мені більше не донька”, — він відвертається і тяжко спирається руками на стіл.

Вальпія й сама чимдуж вибігає з хати. Коли чоловік чує, як зачиняються двері, він падає на коліна, і по його обличчю стікає сльоза сповнена жалем.

Дівчина зажадала забути цю розмову з батьком, й почимчикувала на площу — загубити свої думки в натовпі людей.

По дорозі до центру міста, дівчина зупиняється перед лавою коваля. Вона замилувалася тим, як сонце грає у менталевих згинах мечів, виставлених на полицях майстерні. Особливо Вальпії припадає до ока витончений меч, прихований в найтемніший кут кузні.

Коваль ніби намагається сховати свій витвір. Він походить не так на зброю, як на мистецтва в металі. Інші товари Вільяма зливаються в сіру массу на фоні витонченого леза — його руків’я обтягнуте червоною шкірою, рікасу прикрашає неймовірне гравіювання троянди, майстерно переходячи в гарду, що зображає стебла квітки. А на наверші красується сам бутон. “Це не меч, це справжня квітка”, — збагнула Вальпія.

Меч наче глянув на дівчину у відповідь. Вальпія на мить відчула його в руках, разом з силою що віє від нього. Та вона розуміє, що їй ніколи не продадуть “чоловіче” оружжя. А навіть якби продали б — він виглядає надто дорого. 

Вона повертається на центральну площу, до торговця тими дивними, далекоземними травами.

Продавець бачить її здалеку, й посміхається їй: “О. Дівчина з хлібом! — кличе він Вальпію: — Ну що, за добавкою прийшла?”