Частина III “Віщий сон”

Щось притискає тіло Вальпії до землі, та вона швидко звикає до цього відчуття. Зробивши крок, дівчина почула знайомий брязкіт. Оглянувши себе, вона зрозуміла, що повністю вбрана в обладунки.

Вальпія стоїть посеред пшеничного поля. Колосся окроплене кров’ю, а в гущавині стебел під ногами холонуть понівечені тіла в схожих обладунках. Багряна пшениця простягається від самого горизонту до глибини лісу. Навіть із листя старих дубів на узліссі капає нескінченна кров. Вальпія машинально поклала руку на руків’я меча в піхвах.

Вона завмерла від жаху перед цією картиною. Раптом її талію щось обхопило. Опустивши погляд, дівчина бачить чиїсь дитячі руки. Озирнувшись, Вальпія впізнала обличчя Каїна.

“Будь ласка, захистіть мене!” — благає він про допомогу.

На обличчі Вальпії з'явилася заспокійлива усмішка. Вона опустилася на коліно перед хлопчиком і поклала руку йому на плече: “Не бійся, ти в безпеці”.

Вальпія розплющила очі. Над її головою — знайома стеля, а сама вона в м'якому ліжку. На ній немає обладунків та піхв із важким мечем, а знизу долинає аромат свіжої випічки.

“Насниться ж таке”, — думає про себе дівчина.

Спустившись, Вальпія як завжди застала батька за роботою: він замішував нову партію тіста.

Вальпія обережно підійшла до нього. Вона хоче йому щось сказати, але довго не наважується. Її руки сором’язливо сховані за спиною, а сама вона нетерпляче переступає з ноги на ногу.

Батько сам її помітив: “Чому так довго спиш? Тут не вистачає одного старого мене, щоб напекти на все місто”.

Вальпія винно опускає погляд: “Взагалі-то, я хотіла попросити вихідний. Можна?”

“Ну, ти їх ніколи не просила, — батько замислився: — Та чому б і ні. Сьогодні я вже впораюся і сам. Йди, відпочивай”.

Вальпія вже збиралася вийти на вулицю, але її зупиняє батьків голос: “Зажди, — чоловік дістає кошик свіжої випічки, накритий рушником: — Якщо ти йдеш у місто, то відниси це ворожці Сортилегії”.

Дівчина обачно простягає руку до кошика, потай сподіваючись, що батько передумає.

“Може я комусь іншому віднесу?” — здавлено промовила Вальпія.

Батько косо глянув на доньку.

“На сьогодні замовляла лише вона, — відповів він, повертаючись до своїх справ: — Тим паче, ти їй подобаєшся”.

Крокуючи вулицею, дівчисько не поспішає до Тилі. Вальпії перебіг дорогу Вуглик, тож вона звернула на довший шлях, аби оминути нещастя. Там, куди вона звернула, немає звичної, кам’яної бруківки — лише витоптана земля. Пил припадає на кошик із випічкою та вбрання Вальпії.

Піднявши голову, дівчина спостерігає за хмарами, що безтурботно пливуть у небі: “Так високо… І так зрозуміло…”

Вальпія задивилася на небо й не помічає, як опиняється на подвір’ї ворожки. У вікні дівчина запримітила постать, що промайнула в темряві. Вальпія тягне на себе масивні двері, обвішані амулетами та сушеним зіллям. Вхід легко підкоряється. На порозі вже стоїть Сортилегія — схожа на старий корінь, із довгим сивим волоссям і великим носом.

Жінка посміхається і просить: “Нахилися-но до мене”.

Вальпія слухняно підкоряється. Раптом стара дає їй міцного щигля і вихоплює кошик із випічкою. Вона крутить його в руках, оглядаючи: “Усе холодне та в пилу. Скажу твоєму батьку, що ти кепський пекар, а прислуга — ще гірша”.

Вальпія потирає лоба. Ворожка стягує запилений рушник із кошика й шукає в ньому свої улюблені бублики з кмином.

“Мммм… Їх важко спаскудити, — жінка глянула на дівчину: — Хоча в тобі я не сумніваюсь”.

“Викладіть хліб, щоб я забрала кошик”, — попросила Вальпія.

Сортилегія з насолодою смакує бублик: “А ти кудись поспішаєш?”

Вальпія сором’язливо відводить погляд. Їй важко обманювати, та й стара їй неабияк не подобається. Врешті-решт вона видавлює із себе: “Так…”

“Ой, невже в пекарню? Ти ж незграба на кухні, та й помічниця з тебе кепська, як ми з’ясували... Чи, може, ти на якусь суворішу роботу? Туди, де потрібна не жіноча сила?” — примовляла Тиля.

“Про що ви? Я хороша пекарка і завжди буду такою”, — сказала Вальпія.

Стара оглянула дівчисько. “А сама-то в це віриш?” — сказала вона і поклала залишки бублика до рота. Сортилегія взяла молоду під руку і підвела ближче до вогнища посеред будинку. “Стій тут, зараз буде магія”, — сказала Тиля.

Вальпія спробувала заперечити: “Я не вірю в магію”. Відьма знизала плечима і сказала: “Гаразд”, — та не зупинилася.

Далі Вальпія тільки бачить, як стара ходить кімнатою та збирає якесь зілля з ще чимось, і все примовляє собі під ніс: “Корінь цього… листя того… полин… душа ведмедя…”

Почувши про душу ведмедя, Вальпія вже збиралася щось сказати, але відьма її перебила: “Не звертай уваги, це я так називаю ведмежий послід”.

Сортилегія все зібрала й підійшла до дівчини: “Сьогодні я покажу тобі твоє майбутнє!” — жінка засміялася.

Вальпія намагається ігнорувати стару відьму і чекає, поки їй повернуть кошик.

Тиля починає кидати зібрані інгредієнти в полум’я. Дівчина зацікавлено втупилася у вогонь, очікуючи на якусь магію. Раптом стара вириває декілька волосин із Вальпіїної голови. Дівчина скрикує від несподіванки, поки її волосся теж летить у полум’я.

“Останній інгредієнт”, — каже Тиля.

 Жінка починає читати якесь закляття, схоже більше на тарабарщину. Вальпія не може зрозуміти ані слова.

Сортилегія вглядається в дим і примовляє: “Хмм… Так-так-так, це воно… Романтичне, але й трагічне… Те… Те, що треба, доцю”.

Дівчина намагається щось й собі розгледіти в диму, та він зовсім не змінився: “І що там?” — Вальпія вже почала згоряти від нетерплячки.

“Ой, ти ж не віриш у ці “нісенітниці”, чи не так?” — хитро питає відьма.

— Ви мене зацікавили, і волосся вже не повернути, тож давайте, розповідайте.

Відьма удала, ніби замислилася: “Хмм… Ні. Хочеш дізнатися, що на тебе чекає — мусиш прожити. Так працює доля”.

“Як це розуміти?” — Вальпія розгублено перепитала.