Частина II “Місто”

Сонце помалу спускається за дахи будівель, і лють літньої спеки нарешті вщухає. Дівчина тиняється містом, спостерігаючи за місцевими жителями.

Місто вирує: з корчми долинає гамір п’яниць. Місцевий коваль повертається додому, ледь тягнучи руки після виснажливого робочого дня. Лицарі на постах змінюють один одного, брязкаючи обладунками. Купець, що від самого ранку розпродував заморські товари, прямує до заїжджого двору, не відстаючи від особистого охоронця. Його калитка помітно спорожніла після годин, проведених із господинями радості. Двоє літніх людей сидять на лавці — Вальпія бачить їх тут усе своє свідоме життя. Щодня під вечір вони виходять на вулицю: старий згинається над своєю тростиною, спершись на неї лобом, а жінка лузає гарбузове насіння й розповідає чоловікові свої небилиці. 

У центрі міста височіє королівський замок, у якому ніколи не згасають вогні й майже не вщухають святкування. Та подеколи звідти долинають крики, яким рідко вдається прориватися крізь товстелезні стіни споруди.

Попереду Вальпія помічає, як троє здорованів чіпляються до малого хлопця. Вона хоче зупинити її: “Навіщо ви…”

— Шо ти хочеш? Йди куда йшла! — один із молодиків обірвав її.

Дівчина сторопіла. Вона не знала, що вдіяти, тож просто пішла далі. 

“Чому я така слабка? Я навіть слова нікому сказати не можу”, — картає вона себе.

Це вже не вперше трапляється з нею. Щоразу, коли вона намагається комусь допомогти, щось іде не так. То їй бракує сили, то ще чогось — зрештою вона робить тільки гірше. Лицарі сильні, їм завжди вистачає снаги прийти на допомогу, хоч би що сталося. Вальпія забажала стати лицарем ще дуще.

У деяких будинках уже починають запалювати свічки та готуватися до вечері. Чоловіки та лицарі, що відвартували, повертаються з важкої роботи, щоб розділити трапезу зі своїми сім’ями.

Але не всі поспішають додому. Вальпія помічає, як людський потік прямує на площу. Коли вона підійшла трохи ближче, то почула музику й галас. Усі торговельні лавки кудись зникли — натомість весь простір заполонив натовп. Радісні вигуки залунали по всьому місту. Через щільну живу стіну важко розібрати, що відбувається в центрі. Вальпія смикає одного з глядачів і питає: “Що тут коїться?”

Високий чоловік, який і сам намагається щось вигледіти, відповідає: “Схоже, там король та королева”.

Дівчина здивувалася. Вона вже давно не бачила Розамундів на вулицях столиці. Врешті-решт Вальпії вдалося протиснутися крізь натовп: між владарями та людом вишикувалися озброєні лицарі. Стіна живого металу краде вид на столи, що вгинаються під вагою наїдків та випивки. А в самому центрі молодий монарх кружляє в танку зі своєю королевою під музику придворного оркестру. Довге світле волосся правительки, заплетене квітами, розливає аромат по всій площі. Її вишукані шати, гаптовані золотими нитками, вражають розкішшю. Маленькі тендітні руки жінки спочивають у мозолистих долонях короля. Його парадна ряса не поступається витонченістю вбранню королеви.

Королівське подружжя кружляє в танці щастя. Це віщує швидку удачу — адже коли щасливі правителі, щасливі й піддані.

Вони закінчили танок, проте продовжують палко дивитися одне одному в очі, не випускаючи рук. Король обертається до народу. Гул натовпу вмить стихає. Родерік оголошує: “Смакуйте страви, приготовані для вас королівськими кухарями, пийте найкращі вина з наших льохів та святкуйте! Святкуйте цей день, адже сьогодні сталося диво: Гелена чекає на спадкоємця!”

Натовп вибухнув оплесками та радісними вигуками. 

Владарі повертаються до замку в оточенні своєї варти, а королівський оркестр заграв нову, ще гучнішу мелодію.

На площі зібралося пів столиці. Люди всілися за столи й почали святкувати щасливу звістку. У стінах замку вже давно не лунав дитячий плач: Родерік Другий — теперішній король — був останньою дитина в сім’ї, і ось нарешті рід продовжено.

Вальпія помічає, як чоловіки почали запрошувати своїх коханих в центр, де щойно танцювали Розамунди. Дівчина увірвалася в коло й зашаленіла в танці. Вона ніби хоче довести усьому світові, що на цій землі немає нікого вартого її уваги. Вальпія «вимкнула» голову й кинулася вивільняти все, що накопичилося всередині, несамовитими рухами. До неї в танок намагаються доєднатися самотні чоловіки, та вони не встигають за Вальпійовою люттю.

Серед людей за столами дівчина помічає своїх батьків. Вони спостерігають за нею. Мати пишається донькою, проте батько дивиться на неї з осудом. Вальпія не може збагнути, чому він завжди засуджує її. Кожен її крок, якщо він тільки не веде на кухню, супроводжує цей важкий погляд.

Та дівчина не припиняє танцю. Вона кружляє, аж поки сили зовсім не полишають її.

На столах майже не залишилось їжі, музика стихла, а людей на площі стає дедалі менше. Проте Вальпія не бажає йти додому. Вона вирішила підійти ближче до стін замку. Оселя роду Розамунд — це найзахищеніша споруда у світі. Її товстелезні мури неможливо пробити жодною існуючою зброєю, а ворота відгороджені від усього світу глибоким ровом, заповненим водою з річки неподалік.

Йдучи вулицею, дівчина запримітила стару дзвіницю. Її верхівка лише трохи нижча за замок. Ця споруда стоїть тут уже цілу вічність, і Вальпія чує її дзвін щоранку, ще до перших півнів. Після смерті Каїна дівчина не наважувалася піднятися на вершину, але все ще пам'ятала той неймовірний краєвид, що відкривався з висоти. Запал у її крові, який ще не встиг згаснути, кличе її нагору.

Вальпія підійшла до входу в вежу. Розхлябані двері, забиті поверх новішими дошками, гойдаються від вітру. Коли вона зазирнула всередину, її ноги підкосилися. Довгий гвинтовий підйом, що веде вгору, здається чомусь нездоланним.

“Я робила це в дитинстві, зроблю і зараз”, — підбадьорувала себе дівчина.

Вона міцно стискає кулаки та робить перший крок.

“Хм, не так вже й складно”, — впевненіше подумала вона.

Крок за кроком вона піднімається дедалі вище, та скрип старих дерев'яних сходин нагадує про їхню небезпеку.