Частина I “Каїнова мрія”

Вальпії виповнюється вісімнадцять років. За традиціями королівства з цього моменту вона отримує такі самі права, як і інші жінки. Вона чекала на це з нетерпінням, але її життя не змінилося в одну мить. У Вальпії паморочиться голова лише від думки про майбутнє, яке починалося просто зараз.

Як зазвичай раннього понеділка дівчина спускається в пекарню допомагати батькові місити тісто. Її руки тонуть в теплій, м'якій суміші борошна та води. У такі миті дівчина зазвичай наспівує собі під ніс мелодії, почуті раніше на площі, або під вікном пекарні. Та цієї миті її накрили роздуми про майбутнє. Найбільше її не полишає думка про службу в лицарях. 

Під ритмічне місіння тіста дівчина почала згадувати давню мрію, спільну з другом, — стати лицаркою. Вона пам'ятає себе ще зовсім малою, коли зустрічала лицарів королівської гвардії разом із надто замріяним хлопчиком. Тоді варта поверталася з тривалого походу до далеких земель разом із королем Родеріком Розамундом.

За розповідями, в тих далеких землях простягається лише непроглядний темний ліс, у якому дрімають чудовиська. Хлопця вражали горді захисники з гострими, як лезо бритви, мечами в піхвах. Навіть сама їхня хода здатна налякати чудовиськ своєю непохитністю. У начищених обладунках відбивалося світло, мов у дзеркалі. Воїни самою лише присутністю вселяли надію у світле майбутнє, без сліз і жалю.

Хлопчина захопив її своєю мрією, безупинними розповідями про хоробрість варти та їхні великі серця під важким сталевим панциром. Юнак хвалився своїми планами допомогти кожному з людей, щоб ті не знали горя й страждань. Він мріяв чути на вулицях сміх, аби на землю падали лише сльози радості.

Зараз мрія про майбутнє в образі лицарем повисла перед Вальпією мов маревом: “Цікаво, як стати такою ж, як і вони?” — вона й не помітила, як сказала це вголос.

Батько повернувся до доньку, й подивився, як вона місить тісто: “Дівчино, це нікуди не годиться. З такого тіста вже не вийде по-справжньому смачного хліба. Ти ж його робиш зовсім без любові. Що з тобою?”

“Вибач, батьку, — Вальпія повернулася в реальність: — Я замислилася”.

“Як же ти будеш керувати пекарнею, якщо така неуважна?” — чоловік пробуркотів собі під ніс — так тихо, що донька й не почула.

“Батьку, а чому ти вирішив стати пекарем?” — запитує дівчина.

“Навіть і не знаю… Мій батько пік хліб, як і його батько. Мабуть, це наша кров. За кілька років, коли я вже не матиму сил, ти переймеш цю справу, а я відпочиватиму на схилі віку,” — відповідає батько.

“Не кажи так. Ти саме в розквіті сил”, — звикла до подібних слів, відмахується дівчина.

“За розквітом завжди йде спад. А потім смерть — повне згасання… Мої друзі, з якими ніби нещодавно бавилися, стали такими безпомічними, а дехто вже й взагалі покинув цей світ…” — похнюпившись, мовить чоловік.

“Тату, ти зіпсуєш тісто своїми сумними думками”, — Вальпія зупиняє його.

“У такому разі залишимо цей хліб собі”, — зажурено мовить він.

На кухні запала тиша, лише вугілля у печі час від часу потріскує, розсіюючи гнітючу незручність.

“Я дав тобі достатньо часу, щоб в тебе з'явився чоловік, але ти витрачаєш життя зовсім не на те. Твоя мати в твої роки вже виховувала тебе, а ти досі самотня”, — сердито додає батько.

Вальпія похнюпилася і вже й думати забула про те, що хотіла розповісти батькові. Дівчина відчувала його образу та власне безсилля. Проте відсутність чоловіка сама по собі зовсім не засмучує її; їй було байдуже. Вальпії це здається безглуздям, особливо коли навколо немає жодного гідного кандидата.

Коли дівчина виходить на площу, їй зустрічаються лише безнадійні дурні чи п’яниці. У її житті був лише один юнак, вартий уваги, але й той згинув. Ніби молодій вродливій дівчині самі вищі сили заважають знайти кохання — чи, навпаки, рятують від цього головного болю.

“Чому ж ти мене покинув, Каїне?” — гадає дівчина.

Вона й досі пам'ятає, як дитиною бігала з ним по місту. Малий Каїн постійно носився з дерев'яним мечем, якого засовував під мотузку, що тримала штани, ніби лицар у піхвах. Дівчинці це здавалося милим, як і його мрії стати в один ряд з воїнами. Але старші чоловіки, бачачи це, лише сміялися й підтрунювали над хлопчиком: “З тебе навіть нічного чоловіка не вийде, ти й повного горщика не піднімеш”.

Трохи нижчому за Вальпії юнакові із світлими кучерями геть не подобалося, коли з нього глузували. Часто, виступаючи проти дорослих чоловіків, які пиячили при дорозі, хлопець діставав на горіхи. Його руки були слабкими — він заледве міг втримати дерев'яного меча, та навіть попри це не відступав. Після сутичок з чоловіками на їхніх тілах залишалися синці від його зброї та кулаків. А з роками, коли хвороба підступала все ближче, тілу ставало дедалі гірше.

Одного дня в Каїна відмовили ноги. На вулиці лютувала зима, але Вальпія щодня навідувала свого єдиного друга. Вона приносила йому свіжу випічку, сховану від морозу під рушниками в кошику. Іноді сама дівчина була одягнена гірше, ніж хліб. Каїн із задоволенням ласував скибками, густо змащеними маслом, від яких ще йшла пара. Він розділяв гостинці з сім’єю та самою Вальпією. Діти смакували випічку з теплим молоком і не припиняли мріяти про майбутнє лицарство.

Попри всю турботу батьків і Вальпії, хлопчикові не судилося пережити ту зиму. В останній місяць холодів його забрала хвороба. Він так і не побачив, як розквітають його улюблені конвалії. Помер, забувши про свіжість, яку приносить весна, і про співи… Як же йому бракувало співу ранніх пташок.

Після смерті друга Вальпія не знаходила собі місця. Батько часто не пускав її до пекарні, бо замість щасливої посмішки з її обличчя не сходив сум. Коли вона дивилася на конвалії, то згадувала не безтурботні дні, коли вони уявляли себе лицарями, а лише стогін хлопця з очима, сповненими мрій про завтрашній день. Мрія стати лицарем — це єдине, що залишилося від того малого.

Вальпія нарешті згадує, що ще в дитинстві заприсяглася стати лицарем, аби не забути ім'я Каїна. Вона не розуміє, як могла забути таку важливу річ, але все ж…