Глава 5: Бенкет богів

Ніч сягнула свого зеніту, огорнувши землю густим покривалом темряви, коли навколо запанувала зловісна тиша. Лише потріскування полум'я у велетенському вогнищі порушувало мертву мовчанку, кидаючи тріпотливі відблиски на зібраних у колі членів ковена. Відьми й відьмаки, старійшини та молоді адепти — усі стояли нерухомо, мов тіні, вирізьблені з темряви. Їхні обличчя, змащені тінями, сяяли багряно-золотавими спалахами, наче неземні істоти, чиї погляди проникали у саму суть буття. Їхні очі, сповнені містичного сяйва, були прикуті до Мраї, що стояла в центрі, мов уособлення самої ночі — таємниче, величне й нездоланне.

Мрая, одягнена в просту чорну накидку, здавалася втіленням первісної магії. Її довге волосся хвилями спадало на плечі, наче полохливий серпанок туману, а шкіра мерехтіла у світлі вогню, неначе створена з місячного сяйва. Її очі — глибокі, як бездонне озеро, — приховували таємниці світу, який уже не належав людській природі.

Старша відьма Велина повільно підійшла до неї, несучи у руках сплетений з трав і квітів вінок. Його аромат був п'янким: полин, чебрець, звіробій і лаванда зливалися в хмару пахощів, що пульсували магією. Ці трави, зібрані під повним місяцем, символізували очищення, захист і мир, але зараз вони стали частиною ритуалу, здатного відкрити двері у світ духів.

Велина подивилася на Мраю, її погляд був наповнений мудрістю і владою. Повільними, урочистими рухами вона почала знімати з дівчини звичайний одяг, наче стираючи останні сліди її людської природи. На зміну прийшов наряд, сплетений зі священних трав і квітів, що облягав її тіло, мов природне продовження її сутності. Її шкіра, змазана пахощами й магічними оліями, мерехтіла золотавим блиском, і кожен присутній відчував, як від неї виходить невидима хвиля сили.

Коли перетворення було завершено, Велина підняла руки до неба, її голос пролунав, мов грім серед тиші: — О могутні Дажьбо, Перуне, Мокоше! Прийміть нашу Королеву Ночі як жертву! Її тіло — для землі, її душа — для вас, її дух — для сили нашої!

Зібрання озвалося хором, і їхні голоси, зливаючись у єдине ціле, наповнювали простір давньою піснею, що її слова звучали у ковені протягом століть. Мрая піднесла голову, і її голос, сильний і чистий, піднявся над іншими, проникаючи в найглибші куточки ночі:

**"Я тіло своє вам віддам,
Душу вогню і вітрам.
Боги великі, вас славлю я,
Земля і небо — це вся сім'я.

Прийміть у дар цей дух нічний,
Хай стане він світлом землі святої.
Мокоше, мати, прийди до нас,
Славімо разом твій мудрий глас!"**

Голос Мраї злітав до неба, наче молитва, а кожне слово вібрувало у просторі, змушуючи полум'я горіти яскравіше, а вітер завивати сильніше. Здавалося, сама ніч затамувала подих, схилившись перед магічною силою, що огортала кожного, хто зібрався у цьому священному колі.

Її спів, наповнений глибоким спокоєм і відвагою, огортав усе навколо магічною завісою, що проникала в душі кожного. Кожна нота звучала так, ніби була вплетена у саму тканину ночі, сповнюючи її силою та гармонією. Відьми й відьмаки, один за одним, підходили до Мраї. Їхні жести були повільними та урочистими — обійми, легкі поцілунки на чоло чи руки. Кожен дотик був сповнений глибокої шани, мов до божества, яке прийшло на землю, щоб нагадати про давній зв'язок між небом і землею.

Навіть молодші адепти, які ще зовсім недавно дивилися на неї зі стриманим захватом, тепер схиляли голови у смиренній пошані. Їхні очі, які раніше сяяли цікавістю, тепер сповнилися розумінням — ця мить була сакральною, незворотною, важливішою за всі їхні земні тривоги.

Коли останній з присутніх виявив свою шану, Велина піднесла до Мраї різьблену дерев'яну чашу. Її стінки були вкриті символами, які виблискували вогняними відблисками. Усередині плескалася густа, темно-багряна рідина, настояна на священних травах, квіткових соках і силі самої землі. Аромат від неї був густий і насичений, із нотками полину, чорнобилю та чебрецю, але водночас п'янкий, мов туман у лісі на світанку.

Мрая обережно прийняла чашу обома руками, її пальці тремтіли лише мить, перш ніж вона торкнулася країв своїми губами. Рідина, ковток за ковтком, проникала в неї, розтікаючись теплом і спокоєм. Здавалося, це зілля зливалося з її сутністю, наповнюючи тіло і душу новою, небаченою раніше силою.

Навколо лунали низькі, майже гіпнотичні співи ковена. Їхні голоси були схожі на тихе шепотіння вітру в гілках старезних дерев, і це створювало відчуття, що сам ліс долучається до ритуалу. Коли Мрая поставила порожню чашу на вівтар, Велина торкнулася її чола і промовила з тією владою, яку могла дати лише столітня мудрість:
— Твій земний шлях завершено, але твоя слава житиме вічно. Іди до наших богів, Мрає, і стань їхньою світлою звісткою серед нас.

З цими словами її підвели до жертовного столу, витесаного з темного дерева. Його поверхню вкривали вигравірувані символи, сповнені стародавньої магії. Навколо нього лежали обереги з кришталю та квітів, сплетені нитки та уламки каменів, які сяяли в світлі вогню. Саме полум'я в цей момент розгорілося яскравішим золотавим світлом, яке мовби проривалося крізь межі реальності. Здавалося, що боги, чиї імена лунали у співі, схилилися над цим місцем, щоб споглядати момент жертовної відданості.

Мрая заплющила очі. Її серце билося рівно, наче знало, що цей ритуал — лише перехід. Вона відчувала, як її дух поволі відривається від земного світу, мов птах, що підноситься в небеса на крилах вітру.

І тоді це сталося. Полум'я раптово змінило свій колір: з багряно-золотого воно перетворилося на синьо-фіолетове, сяючи, мов зоряне небо. Цей вогонь був і ніжним, і всепоглинаючим, його холодний блиск здавався теплішим за сонячне світло. Це було знаком, що боги прийняли жертву.

Полум'я здійнялося високо, освітлюючи нічне небо, і вітри, які здавна були провісниками змін, раптом принесли тихе шепотіння. Воно звучало так, наче сама ніч промовляла молитву, а слова були невидимими нитками, які зв'язували смертний світ із безсмертним. Це було шепотіння богів, тихе і величне, наповнене їхньою невидимою присутністю.