Глава 4: Ніч жертовного вогню

Ковен зібрався навколо величезного вогнища, яке спалахнуло серед Відьминого Виру, сягаючи в небо, мов язики вогняного дракона. Полум'я, здавалося, танцювало в такт ударам бубнів, які звучали, наче серце землі. Мрая стояла серед відьом, спостерігаючи за ритуальними приготуваннями, і відчувала, як її серце б'ється в унісон із глухим ритмом, що лився з кожного удару.

Коли перші промені місячного світла огорнули Відьмин Вир, з хижі, що стояла на краю галявини, вийшли Владислав і Мирослав, тримаючи Мраю на руках. Вони виглядали як справжні переможці: сильні, горді, з іскрами тріумфу в очах. Їхні голі торси відбивалися в світлі багаття, а на обличчях сяяли самовдоволені усмішки. Мрая, що лежала в їхніх руках, виглядала водночас втомленою і сповненою внутрішнього сяйва. Її чорне волосся, що спадало хвилями на плечі, блищало в світлі багаття, а очі, в яких ховалися незгадані таємниці, випромінювали незбагненну силу. Ледь помітна усмішка торкалася її губ, додаючи їй царственності. Її шкіра сяяла від олій, що вбирали в себе найпотаємніші пахощі нічних трав і польових квітів, огортаючи її ніжним ароматом лавандового поля, змішаного з гірким запахом полину й солодким відтінком меду. 

Відьми завмерли, побачивши її, і знову впали в шанобливий шепіт. Їхні голоси перепліталися, мов нитки тонкої тканини, творячи мелодію, яка здавалася частиною вічності.

— Ось вона, наша Королева ночі, — голос старшої відьми Велини розрізав простір, наповнений жаром вогнища й очікуванням. Її тон був урочистим, сповненим захвату й поваги.

Владислав і Мирослав опустили Мраю перед вогнищем. Вона стала на землю, як справжня богиня, відчуваючи, як тепло полум'я пестить її шкіру. Її босі ноги торкнулися м'якого моху, що огортав землю, мов зелений оксамит. Вона підняла голову, і місячне сяйво обійняло її, утворюючи навколо неї ореол.

— Королева ночі! — вигукнула Велина, і її голос лунав серед тиші, мов дзвін.

Всі присутні впали на коліна, висловлюючи свою шану й підкорення. Молоді чаклунки дивилися на Мраю з захопленням, юнаки — із прихованим бажанням, а старші відьми — зі священним страхом. Вона була не лише їхньою володаркою. Вона була їхньою силою, їхньою надією, їхнім зв'язком із темними богами, що дарували їм силу й життя.

Гордо піднявши голову, Мрая зробила крок уперед, відчуваючи, як кожен погляд слідує за нею. Її рухи були неквапливими, але в них відчувалася сила. Її присутність була магнетичною, і здавалося, що саме небо схилилося перед нею.

— Ця ніч — моя. Ця сила — моя. Я — ваша Королева, — промовила вона, і її голос, наповнений владою, змусив усіх затамувати подих.

Вогонь, наче відповідаючи на її слова, спалахнув сильніше, і тіні почали кружляти навколо, створюючи ілюзію, що сама ніч стала частиною цього магічного дійства.

Мрая, Королева ночі, ступила до свого трону — вигадливого стільця, сплетеного з коріння дерев, прикрашеного квітами та вогняними каменями, що сяяли в світлі багаття. Її воля була незаперечною, її сила — безмежною, а ніч, яка огорнула їх усіх, належала їй.

Навколо вогнища почався ритуальний танок. Відьми, одягнені в прозорі лляні сукні, прикрашені стрічками й квітами, водили хоровод, їхні ноги торкалися землі легко, мов крила метеликів. У їхніх руках були амулети й зв'язки трав, які вони тримали високо над головою. Їхні голоси зливалися в хоровий спів, що закликав духів і богів.

— Дажьбо, отче, світи нам шлях! Мокоше, мати, даруй нам сили! Перуне, громовнику, захисти нас! Велесе, хранителю, прийми дари наші! — співали вони, їхні голоси звучали гучно, як відлуння з далеких століть.

Мрая, мов тінь, що ожила під сяйвом місяця, приєдналася до ритуального танцю. Її рухи були плавними й граційними, ніби сама природа наділила її здатністю танцювати разом із вітром. Вона кружляла між вогнями, наче частина цього живого полум'я, її босі ноги торкалися землі легко, як пір'я, а руки малювали у повітрі невидимі символи, які несли в собі магічну силу. Її чорне волосся, розвиваючись у танці, утворювало навколо неї темний ореол, крізь який проступало обличчя, сяюче неземною красою.

Зелене світіння, що випромінювали її очі, нагадувало вогні стародавніх болотних духів. У його блиску було щось магнетичне, те, що не піддавалося жодному поясненню, але полонило всі погляди. Її шкіра, натерта запашними трав'яними оліями, блищала, мов місячне сяйво на гладкій поверхні озера. Із кожним рухом, із кожним обертом вона здавалась усе більш надприродною, немов сама ніч зібрала в ній свою силу.

Відьми, дивлячись на її танець, майже заворожено шепотіли одна одній про її божественну красу. Їхні голоси були схожі на шелест трав під нічним вітром. У кожному шепоті чулися захоплення і благоговіння, наче вони знали: у Мраї вже була частинка божественного — сила, яку вони могли лише уявити.

Коли танець досяг свого кульмінаційного моменту, старша відьма Велина підняла бубон, прикрашений пір'ям круків та намистом із бурштину. Її постать, укутана в темний плащ із золотистою вишивкою, нагадувала втілення стародавньої мудрості. Вона вдарила в бубон тричі, і звук прокотився галявиною, зупинивши все, що досі вирувало навколо. Співи й танці миттєво припинилися, і повітря пронизала урочиста тиша, важка, мов передгрозовий спокій.

До вогнища двоє молодших відьом принесли жертовний стіл. Цей витвір мистецтва, вирізьблений із темного дерева, був покритий символами, що здавалися вирваними зі старовинних літописів. Коловороти, руни життя й смерті, змії, що кусали власний хвіст, зображували циклічність усього живого. На столі мерехтіло срібне сяйво, що здавалося відлунням місячного проміння.

Мрая зупинилася, вдихаючи повітря, наповнене пахощами ладану й горілих трав. Її погляд, зеленіший за найглибші лісові хащі, спрямувався на жертовний стіл. Вона відчувала, як магія ковена продовжує наповнювати її тіло, перетворюючи кожен подих на молитву, кожен удар серця на заклинання. Її руки торкнулися амулета, що висів на шиї, і легке тепло розтеклося її тілом.