Глава 1: Поклик ночі

Дика слов'янська земля, немов живе дихання древніх богів, тремтіла в холодному передчутті. Ліс, густий і непроглядний, мовчав, заховуючи в своїх надрах прадавні таємниці. Високі сосни, що тяглися до самого неба, скрипіли під подихом вітру, наче шепотіли молитви, адресовані стародавнім божествам. Болота, вкриті туманом, видавали важкі подихи, формуючи химерні постаті в повітрі, які танцювали в невидимих потоках магії. Ці землі носили в собі більше, ніж могли розповісти, і їхня пам'ять була темнішою за нічний морок.

Саме тут, серед гущавини дрімучого пралісу, стояв ковен, захований від людського ока. Це місце називали Відьмин Вир — западина серед високих пагорбів, де навіть сонячне світло не могло пробитися вдень. Посеред цього вирію тіней височів стародавній кам'яний жертовник, обвитий плющем, що мовчки спостерігав за ходом століть. Навколо нього росли дев'ять величезних дубів, втілення Перуна і його воїнської сили. Кожне дерево мало своє ім'я, вирізьблене на корі рунами, що їхня священність пронизувала саму землю.

Тут панувала тиша, але то була не звичайна тиша — це була тиша священна, наповнена шепотами духів та шелестом, що неможливо було розпізнати людським вухом. Місце дихало власним життям — від кожного листка, кожної травинки, йшло щось невидиме, незбагненне, але в той же час грізне і незворотне.

Ковен був великим і шанованим серед інших. Відьми та відьмаки тут поклонялися наймогутнішим із слов'янських богів. Велес, бог магії, мудрості та перевтілення, був їхнім головним покровителем. Його вважали охоронцем кордонів між світами, і саме йому присвячували більшість обрядів. Перун, бог грому й блискавки, був непорушним захисником ковена, а Мара, богиня ночі та смерті, оберігала душі відьом після їхньої смерті. Також згадували Дажбога, дарувальника світла та тепла, і Мокошу, покровительку жінок та їхньої магії.

Навколо жертовника палали вогні — не звичайні, а ті, що звалися живим полум'ям. Відьми ковена запалили їх перед заходом сонця, вимовляючи заклинання на старослов'янській мові:

— Огне живий, святи нас! Славу Велесу воздай! Жертву прийми, огне, да силу дай!

Полум'я тріпотіло, змінюючи колір — то синє, то зелене, то криваво-червоне. Воно було живим свідком їхньої магії, віддзеркалюючи її силу та глибину, що ставали все могутнішими в кожному виголошеному слові.

У Відьминому Вирі зібралися всі. Відьми та відьмаки — молоді й старі, чоловіки й жінки — утворили коло навколо жертовника. Їхні обличчя були розмальовані чорними й червоними візерунками, що тяглися на шкірі, мов древні закляття, на яких виднілися вигадливі символи та руни, що оберігали від небезпеки. Одяг кожного був прикрашений амулетами з кісток, уламками черепів, зібраними в лісі травами та металевими оберегами, що виблискували в мерехтливому світлі вогнів, ніби віщували прихід чогось потойбічного. Усе довкола було пронизане магічною атмосферою — запахом спецій, сінної трави та старого лісу, що здавалося, вбирало в себе кожен звук і кожен рух.

Старша відьма ковена, Велина, стояла біля жертовника. Її довге сріблясте волосся, що переливалося в місячному світлі, було заплетене в тугі коси, прикрашені дрібними намистинами й пір'ям чорних ворон. Волосся спадало на плечі, мов водоспад, виблискуючи різними відтінками сірого та білого, ніби частина самого місяця. Очі Велини палахкотіли неземним вогнем, і в них відображалася сила стародавніх ритуалів, що передавалася поколіннями.

— Час настав, сестри й брати, — промовила Велина, піднявши руку, і її голос був одночасно м'яким і владним, мов шепіт самого лісу. — Вальпургієва ніч кличе нас. Боги дивляться на нас із небес, готові пізнати наші серця. Час обрати ту, хто стане Королевою ночі та звільнить свою душу для великої жертви.

Її слова ніби розрізали темряву, і повітря стало важким від напруги. Дев'ять відьом, одягнених у довгі чорні плащі, з темними капюшонами, що ховали їхні обличчя у тіні, вийшли з натовпу й стали півколом перед жертовником. Кожна з них була, як частина великої магії, немов живий елемент цієї темної, священної ночі. Серед них була Мрая. Її довге чорне волосся, яке спадало на плечі, було прикрашене терновим вінком, що виглядав як корона, переплетена з темних рослин, що жили й вбирали в себе всю тугу та силу лісу. Зелені очі Мраї, мов два озерні глибини, яскраво світилися під покривом ночі, віддзеркалюючи світло багатьох вогнів. Вона була ще дуже молодою — лише шістнадцять, але вже відчувала в собі силу, що пульсувала кожною клітинкою її тіла, наче кров сама була магією. В її серці народжувалась величезна спрага — спрага до влади та до цього ритуалу, спрага стати тією, кого шануватимуть і ким захоплюватимуться.

Мрая була юною, але її краса була загадкова й небезпечна, у ній було щось смертельно привабливе. Її очі, що світилися цікавістю та гордістю, проникали крізь усіх, хто був поряд. Вона відчувала, як магія ковена стікається в неї, як ріки, що впадають в одне велике озеро. Її магічний дар проявився ще в дитинстві, коли вона здивувала старших відьом, змусивши бурю стихнути одним словом. Відьми ковена бачили в ній неймовірний потенціал, але також і небезпеку. Її краса та смертоносна грація створювали образ, що ідеально відповідав задуму Королеви ночі — холодної, непохитної, але сповненої магії й величі.

Мрая мріяла про це, відчуваючи, що її час прийшов. Вона знала, що обрання — це не просто честь, це потужний обіт, це шлях до нової сили й могутності. Жертва, яку принесуть заради ковена, буде тим, що принесе їй процвітання й владу на довгі роки вперед. Її серце билося швидше, а руки ледве стримували хвилювання, що переповнювало її. У темряві її вуста шепотіли молитви, що звучали як заклинання, в яких перепліталися стародавні слова й її власні надії:

— Велесе, мудрий отче, почуй мене. Дозволь стати тією, хто зблизить нас із тобою. Перуне, даруй мені силу! Маро, прийми мою душу з честю!

Перед кожною з відьом поставили кубок, вирізьблений зі старого дуба, що темнів у сяйві вогнів. Він був оброблений майстрами ковена, кожна лінія та вирізьблений знак на ньому були частиною магічного ритуалу. Кубки були наповнені густим темним зіллям, яке пахло чебрецем, м'ятою, а також чимось глибоким, металевим, що нагадувало запах крові, змішаний з перегнилими листям осіннього лісу. Вони стали мовби частиною обряду, частиною цього темного світу. Велина підійшла до кожної з відьом, запалюючи маленький вогник у кожному кубку, і той миттєво почав палахкотіти неймовірним світлом, змінюючи відтінки: синє, зелене, червоне, наче полум'я оживало під її рукою.