Операція: Мишу в капець!

  Це була ніч перед Новим Роком в Агентстві Магічних Фаміль'ярів «Срібний кіготь». Час, коли магія тріщить у повітрі, як статична електрика на погано вичесаній шерсті, а замовлення на супутників для молодих відьом сягають піку. Але в серці цього хаосу, у святая святих – на Головній Кухні – панувала оманлива тиша.

  Точніше, тиша панувала в особистих апартаментах шеф-кухаря, які скромно тулилися за коморою з сушеними жаб’ячими лапками, сиром «Брі», та стратегічним запасом сметани. Там, на посиленому магією ліжку (звичайне давно б капітулювало), спочивав Його Величність Валеррр'ян.

​  Валеррр'ян не був просто котом. Він був тридцятикілограмовим монументом котячій величі, білим, як свіжозбиті вершки, і приблизно такої ж консистенції. Його хропіння нагадувало роботу старого дизельного генератора, що забезпечував енергією невелике містечко. Йому снився сон: світ, де озера були зі сметани, а береги з сиру улюблених сортів.

  ​Ідилію зруйнував вереск.

​  Це був не просто вереск. Це був колективний зойк десятка котячих глоток, сповнений паніки, мисливського азарту та істерики.

  ​Валеррр'ян розплющив одне око. Жовте, як старий бурштин, воно виражало вселенську скорботу від необхідності рухатися.

​— Знову стажер впустив карасів у фритюр? — пробурмотів він, і його голос прокотився кімнатою, як віддалений грім.

​  Він важко зітхнув, від чого його боки заходили ходором, і почав складний процес вставання. Спочатку передні лапи, товщиною з добру сардельку кожна. Потім задня частина, яка жила своїм окремим, гравітаційно-незалежним життям. Коли Валеррр'ян виплив на кухню, там панував Армагеддон. Каструлі літали, пучки сушеного полину падали зі стелі, а десяток котів-кухарів і помічників, від чорних, як ніч, бомбеїв до плямистих єгипетських мау, носилися по колу, перекидаючи все на своєму шляху.

​— ТИША! — ревнув Валеррр'ян. Його фірмове «ррр» змусило тремтіти холодець на столі.

  ​Кухня завмерла. Лише одна кришка від каструлі продовжувала самотньо крутитися на підлозі, денькаючи.

​— Доповісти обстановку, — скомандував шеф, поправляючи свій маленький, але гордий кухарський ковпак, що тримався на лівому вусі виключно на чесному слові та магії.

​— Шефе Валеррр'яне! Катастрофа! Вторгнення! Чудовисько!

— Конкретніше, Мурзік. Чудовисько — це наша бухгалтерка, коли ми перевищуємо ліміт на лосося. А тут що?

— Миша! — видихнув Мурзік, і його очі стали розміром із блюдця. — Величезна! Люта! Я бачив, як вона ховалася у святковому капці мадам Жизель! Вона шкірилася!
Су-шеф Мурзік, рудий красень з обпаленими вусами, стояв на столі з качалкою в лапах.

— Вона там! У капці мадам Жизель! — верещав Мурзік. — Ні, вона здається вже в борщі! Вона озброєна і дуже небезпечна!

  Валеррр’ян зупинився посеред кухні. Його біла шерсть затремтіла від обурення.

— Мурзік, — тихо сказав він. — Ти — нащадок великих мисливців, чий рід колись тримав у страху піраміди Гізи. Чому ти, стоїш на столі для тіста з обличчям кішки, яка побачила пилосос?
— Брехня! — зашипіла сіамська кішка Сіма, визираючи з-за мішка з картоплею. — Вона не в капці! Вона стрибнула прямо у каструлю з новорічним борщем! Я бачила хвіст! Вона хоче зіпсувати нам свято!

​  Валеррр'ян повільно перевів погляд з одного панікера на іншого. Його вуса скептично сіпнулися.

​— Отже, ми маємо справу з мишею, — пророкотав він, повільно просуваючись до центру кухні. Підлога під ним жалібно рипіла. — Вона перебуває у капці мадам Жизель чи вариться у борщі. Феноменально. Викликайте Академію Магії, ми відкрили новий вид фаміль'ярів, що бояться гризунів! Мишу вам в ліжко!

​  Він підійшов до столу для нарізки овочів. Його досвідчене око одразу помітило те, що пропустили інші в своїй істериці. За величезним гарбузом, призначеним для карети Попелюшки (спецзамовлення), тремтів маленький сірий хвостик.

​  Валеррр'ян зітхнув. Це було принизливо. Велика Кухня, еліта магічного світу, ганяється за… ось цим.

  Він простягнув свою масивну лапу. Рух був напрочуд швидким і точним для істоти його габаритів. Два пальці, м’яко, як пінцет, схопили сірий хвостик і підняли його вгору.

  ​Кухня ахнула.

​  Перед очима Валеррр'яна, догори дриґом, висіло мишеня. Воно було не просто маленьким. Воно було мікроскопічним. Брудне, худе, з очима-намистинками, повними такого жаху, що, здавалося, воно от-от знепритомніє.

​— Це? — Валеррр'ян підніс знахідку ближче до морди, зморщивши носа, ніби нюхав зіпсований сир. — Оце і є ваш «лютий звір»? Ваше «чудовисько з борщу»?

​  Мишеня пискнуло. Звук був настільки тихим, що його почули лише надчутливі вуха шефа.

​— Та воно важить менше, ніж моя ранкова порція вітамінів, — Валеррр'ян з огидою оглянув здобич. — Шкіра та кістки. І, судячи із запаху, воно спало в ящику з лавровим листом. Фу. Яка ганьба.

​— Шефе, ми його з’їмо? — з надією запитав Мурзік, облизуючись.

​  Валеррр'ян подивився на Мурзіка як на ідіота.

​— З’їмо? Мурзік, ти коли-небудь бачив, щоб я їв фастфуд? Це… — він легенько струснув мишеням, — це кулінарний моветон. Тут навіть на один зуб немає. Це як намагатися наїстися однією родзинкою, знайденою під диваном. Делікатес, теж мені. Ніякої мармуровості м'яса, повна відсутність жирового прошарку. Ганьба, а не миша.

  ​Мишеня, здається, трохи образилося на «ганьбу», бо перестало тремтіти і спробувало прикрити лапками свої худі ребра.

​— То що нам робити, шефе? Віддати її пошуковим собакам? Вони якраз патрулюють коридори перед святом.

— Шефе, дайте я її придушу! — вигукнув Мурзік, зістрибуючи зі столу.

— Відійди, гастрономічний примітив, — обірвав його Валеррр’ян. — Подивися на неї. Ти бачиш тут м’ясо? Тут навіть холестерину немає. Це не їжа. Це образа мого естетичного почуття. З’їсти її — це все одно що намагатися повечеряти газетним заголовком. Тьху.
Він скривився, демонструючи ікла розміром з невеликі корнішони.