Розділ 4: Велике Полювання у Фіорді та Колискова для Глибоководного Жаху

  Коли весна почала несміливо підкрадатися з-за льодовиків, а сонце ледь визирнуло з-за гостроверхих скель, пофарбувавши воду фіорду в колір рідкого золота, у селище вікінгів повернулися драккари. Це був час великого переполоху: суворі чоловіки в рогатих шоломах тягали бочки, жінки обговорювали новини, а повітря над фіордом просякло таким ароматом свіжої риби, що кошенята в Домі Скель ледь не збожеволіли.
— Сьогодні, — урочисто прошепотів Грім, розчісуючи лапкою вуса, — ми здобудемо справжній трофей. Не ту сушену тріску, яку дає Торвальд, а справжню, сріблясту, з хвостом!
— Мама казала, що на пристані живуть Морські Чорти, — зауважила Зірка, але її хвостик уже зрадницьки сіпався в бік дверей.
— Морські Чорти — це просто дуже великі оселедці, — авторитетно заявив Валеррр'ян. — Я читав це за виразом обличчя Торвальда, коли він їсть юшку. 
  Але для кошенят Дому Скель справжня пригода почалась тоді, коли вхідні двері прочинила мама Сибірка, впустивши в хату запах, від якого у кожного з шістки миттєво залоскотало в носі.
  Це був запах Великого Улову.
— Гріме, ще занадто рано для героїзму, — пробурмотів Валеррр'ян. — Навіть сонце ще не повністю вмилося.
— Для справжнього мисливця ніколи не буває занадто рано! — вигукнула Іскра, яка вже встигла вилизати груди і тепер була готова підкорювати світ. — Торвальд казав, що сьогодні привезли «Срібло Океану». Ми маємо це побачити.
  Шістка кошенят, намагаючись не розбудити Торвальда (який після вчорашнього святкування повернення друзів хропів так, що зі стелі сипався пил), прослизнула крізь щілину в дверях.
  Дорога до порту була справжнім випробуванням. Для маленького кота висока весняна трава, це непрохідні джунглі, де під кожним лопухом може ховатися підступний жаб'ячий король.
— Тримайтеся хвоста того, хто попереду! — командував Грім, виступаючи в ролі криголама.
  Вони йшли вервичкою. Валеррр'ян замикав колону, уважно спостерігаючи за небом. Чайки сьогодні були особливо нахабними. Вони кружляли над селищем, як маленькі білі дракони, і Валеррр'яну члмусь здавалося, що вони сміються з їхніх коротких лапок.
  Коли вони нарешті вийшли на дерев’яні настили пристані, перед ними відкрився справжня котяча Вальгалла. Десятки драккарів були пришвартовані до пірсів. Скрізь бігали бородаті мужі, перекрикуючи один одного, а на березі височіли гори плетених кошиків, з яких стирчали хвости, плавники та великі здивовані риб'ячі очі.
— Отам! — Буран вказав лапкою на окремий, величезний кошик, що стояв трохи осторонь від головної суєти. — Від нього пахне так, ніби саме море вирішило пригостити нас обідом.
  Котенята підкралися ближче. Але щойно вони наблизилися на відстань стрибка, з-за кошика повільно піднялося щось, що змусило їхні хвости миттєво стати схожими на йоржики для миття пляшок.
  Це був справжній Північний Кам’яний Краб. Але назвати його просто «крабом» було б образою. Це був ветеран підводних битв, розміром з добру каструлю для юшки. Його панцир був поцяткований шрамами від зустрічей з магічними зубатками, а одна клешня — права — була такою масивною, що нею можна було б розколоти невеликий айсберг.
  Краб ліниво клацнув цією клешнею. Клац! Звук був такий, ніби хтось ударив мечем об камінь.
— Ого… — прошепотіла Туманка, ховаючись за спину Валеррр'яна. — Мені здається, він натякає, що риба під надійною охороною.
— Ми берсерки чи миші? — гаркнув Грім, хоча його власні вуса зрадницьки тремтіли. — Я нападу зліва, Буран — справа, а Іскра…
— А Іскра не хоче залишитися без хвоста, — відрізала руда киця. — Гріме, подивися на нього. Він виглядає так, ніби пам’ятає ще перших богів.
  Валеррр'ян дивився на Краба. Він не відчував від нього злості, тільки величезну втому та нудьгу. Уявіть, ви — легендарний мешканець безодні, а вас витягли на сушу охороняти кошик із тріскою.
— Чекайте, — сказав Валеррр'ян, виходячи вперед. Його лапки м’яко торкнулися вогкого дерева пристані. — Сила тут не допоможе. Торвальд казав, що навіть найтвердіше серце можна розтопити правильним ритмом.
  Він сів прямо перед Крабом. Відстань була надто небезпечною, один рух клешні, і Валеррр'ян міг би стати коротшим на кілька сантиметрів. Але кошеня заплющило очі.
  Він почав мурчати. Але це не було звичайне «мрр-мрр». Валеррр'ян згадав шум хвиль, шепіт каміння на дні та далекі пісні китів, про які йому колись розповідала мама Сибірка. Його мурчання було низьким, вібруючим, воно проходило крізь дошки пристані прямо до Крабового панцира.
  За хвилину до нього приєдналася Зірка. Її тонкий голосок додав мелодії високих нот, схожих на дзвін льоду. Потім — Туманка.
  Краб завмер. Його очі-стебельця, які до цього ворожо оберталися в різні боки, раптом зупинилися і почали повільно погойдуватися в такт цій котячій симфонії. Він ніколи не чув нічого подібного. У морі звук поводиться інакше, а тут… це було так, ніби саме сонце почало співати йому про глибину.
  Клешня повільно опустилася на настил. Краб розслабився, його панцир навіть перестав так загрозливо виблискувати.
— Зараз! — пошепки скомандував Валеррр'ян, не перериваючи муркотіння.
Грім, Буран та Іскра, наче три пухнасті тіні, метнулися до кошика. Вони діяли злагоджено: один підхоплював рибину за хвіст, інший допомагав витягати її назовні. За кілька секунд у них було три розкішні сріблясті макрелі.

  Коли кошенята відійшли на безпечну відстань, Валеррр'ян востаннє подивився на Краба.
— Дякую, Старий Глибиннику, — тихо нявкнув він.
  Краб у відповідь лише клацнув своєю гігантською клешнею двічі, це було найвище визнання, на яке тільки був здатний краб-ветеран.
  Тріумфальне повернення додому було довгим. Хоч і вони поверталися як королі. Кожен ніс свою частину важкої здобичі, за голову чи хвіст, намагаючись не спіткнутися від гордості.
  Коли вони ввалилися до хати, Торвальд уже прокинувся і намагався зрозуміти, куди подівся його сніданок (який він сам забув приготувати).
— Тисяча морських чортів! — вигукнув він, побачивши шістку з рибинами, що ледь не перевищували їх за розміром. — Де ви це взяли? Я бачив цю рибу в кошику в Еріка Рудого, він казав, що її охороняє сам дух океанського дна!
— Ми просто поговорили з ним, — скромно нявкнув Валеррр'ян, вмиваючи лапку.
Того вечора в домі Торвальда був справжній бенкет. Навіть мама Сибірка отримала свою порцію «дипломатичної» риби. А Валеррр'ян, засинаючи, думав про те, що світ великий, і в ньому є багато тих, хто просто хоче, щоб йому заспівали гарну пісню.