Розділ 3: Зимовий ліс та Дух, який майже змерз

  Зима на півночі вривалася, вибиваючи двері ногою і засипаючи все навколо пухнастим білим цукром. Для кошенят сніг став найбільшим відкриттям у житті. Виявилося, що світ може бути не лише кам’яним і дерев’яним, а ще й холодним, мокрим і надзвичайно стрибучим.
— Сьогодні ми йдемо до Старого Дуба, — оголосив Торвальд, одягаючи свою найнайтовстішу шубу з хутра гірського троля. — Треба принести підношення лісовим духам, щоб вони не заморозили наші колодязі. А ви, малі розбишаки, навчитеся першому правилу північного кота: не їсти жовтий сніг і не дражнити сову.
  Котенята висипали на поріг. Грім одразу спробував смак зими на зуб, але сніг виявився підступним і миттєво розтанув, залишивши брата в повному замішанні. Буран на радощах розігнався і пірнув у замет, зникнувши там з головою — лише кінчик хвоста стирчав, як антена.
  Валеррр'ян ішов останнім. Він намагався ставити лапи точно в глибокі сліди чобіт Торвальда, щоб не намочити животик. Він уже відчував себе великим дослідником, майже як ті вікінги, про яких Торвальд співав саги.
  Ліс зустрів їх тишею, яка буває тільки взимку. Величезні ялини стояли, опустивши важкі лапи під вагою снігу, схожі на застиглих велетнів.
— Дивіться! Велика біла муха! — закричав Грім, вказуючи на верхівку старої сосни.
  Там сиділа Снігова Сова. Вона була величезною, з жовтими очима, які дивилися на світ так, ніби вона особисто знала Одіна. Грім, не довго думаючи, вирішив, що він, звичайно ж, грізний хижак. Він почав підкрадатися, притискаючи вуха.
— Гріме, не треба... — хотів був попередити Валеррр'ян, але брат уже зробив свій «смертельний» стрибок.
  На жаль, Грім не врахував, що сніг — це не підлога в вдома. Замість того, щоб злетіти вгору, він просто загруз по самі вуха. Сова повільно повернула голову на 180 градусів, подивилася на копошіння внизу, а потім... просто розправила крила і пірнула вниз.
  За секунду ролі змінилися. Тепер уже Сова «полювала» на Гріма, лагідно ляпаючи його крилом по загривку, ніби кажучи: «Ти чий такий сміливий, дрібнота?». Грім з криком «Мамо, мене їдять!» кинувся до Торвальда, заплутавшись у подолі його шуби.
  Торвальд лише засміявся.
— Я ж казав: не дражни сову. Вона тут головна поки що. 
  Величезні ялини стояли нерухомо, боячись ворухнути гілкою, щоб не розсипати білі шати. Кошенята просувалися вперед повільно: Торвальд попереду прокладав шлях своїми величезними чоботами, а шість пухнастих грудочок стрибали з одного його сліду в інший, ніби грали в «не наступи на лаву».
— Тримайтеся купи, малі вікінги! — гукав Торвальд, і його голос лунав у морозному повітрі, як дзвін. — Ліс узимку — це не дім, тут під кожним кущем може спати дух, якому не подобається, коли йому лоскочуть нерви!
  Валеррр'ян, який намагався тримати хвіст трубою (що було важко, бо хвіст постійно тяжчав від інею), раптом відчув дивний поштовх. Це не була магія, як у казані. Це було щось схоже на дуже тихе, майже нечутне тремтіння.
  Тим часом Валеррр'ян відійшов трохи вбік, лапки вже не провалювались у сніг. Його увагу привернуло дивне сяйво під корінням величезного дуба, що стояв посеред галявини. Дуб був настільки старим, що його кора нагадувала зморшкувате обличчя велетня. Саме там, у глибокій щілині між корою та вузлуватим корінням, Валеррр'ян побачив його.
  Це була маленька істота, схожа на жменьку сухого моху, з крихітними ручками та очима-намистинками. Вона так сильно тремтіла, що навколо неї навіть сніг не танув, а здавалося, ставав ще твердішим.
— Ти хто такий, га? — пошепки запитав Валеррр'ян, нахиливши голову так низько, що його вуса торкнулися істоти.
— Я... я Брокк, — простукотіло створіння зубами. — Охоронець коріння. Ця зима... вона занадто холодна. Дуб заснув так глибоко, що перестав гріти землю. Якщо я замерзну, він більше не прокинеться навесні.
  Валеррр'ян подивився на Брокка. Той був такий маленький і беззахисний, що в серці кошеняти щось солодко стиснулося. І він просто зробив те, що підказала йому природа.
  Він підібрав під себе лапки, обережно ліг прямо біля Брокка, накриваючи його своїм густим пухнастим животиком, і почав мурчати. Спочатку тихо, налаштовуючись на ритм маленького серця духа.
— Гей, Валеррр'янчику, ти куди зник? — почувся голос Іскри.
  За мить усе котяче братство було поруч. Вони побачили Валеррр'яна, який лежав у снігу біля коріння, і Брокка, який боязко визирав з-під його білосніжної шерсті.
— Він замерзає, — просто сказав Валеррр'ян. — І Дуб, дерево тобто, здається теж.
  Кошенята перезирнулися. На півночі знали: один це добре, але багато ще тепліше!
— Ну-бо, посунься! — скомандував Грім, прилаштовуючись з лівого боку.
— І я! — Буран пірнув з іншого краю.
  Іскра, Туманка та маленька Зірка вимостилися зверху, утворюючи справжню живу піраміду з хутра, вух та хвостів.
  І тоді почалося диво. Шість кошенят почали муркотати в унісон. Це був не просто звук, а вібрація, яка пішла глибоко під землю. Низьке, густе, тепле «мррр-мррр-мррр», яке резонувало з корінням старого дерева.

  Брокк, зігрітий цією пухнастою компанією, перестав тремтіти. Його очі засяяли м’яким зеленим світлом.
  Через кілька хвилин Торвальд, який уже почав хвилюватися, підійшов до дуба і зупинився як укопаний. Він побачив величезний «живий клубок» зі своїх кошенят. Але дивовижним було інше: сніг навколо дуба почав повільно осідати, а на одній із нижніх гілок, прямо над головами кошенят, раптом з’явилася крапля прозорого соку.
  Дуб зітхнув. Це був довгий, глибокий звук, схожий на скрип старого корабля. Дерево прокинулося на мить, відчувши тепло, і пустило це тепло назад по корінню, зігріваючи своїх маленьких рятівників.
— Оце так... — прошепотів Торвальд, знімаючи шапку. — Ви не просто коти. Ви, маленькі батарейки життя.
  Брокк виліз із-під Валеррр'яна, який тепер виглядав як ватажок пухнастої експедиції.
— Дякую, маленький вікінгу, — прорипів дух. — Тепер ми дотягнемо до весни. Візьми це.
  Він простягнув Валеррр'яну маленьку суху гілочку, яка світилася зсередини.
— Це гілка Довіри. Поки вона у тебе, жодне дерево в світі не відмовить тобі в притулку.
  Валеррр'ян обережно взяв подарунок у зуби. Його брати і сестри, задоволені й сонні від власного мурчання, почали повільно розповзатися.
— Знаєш, — сказав Грім, струшуючи сніг із вух, — бути грілкою — це навіть складніше, ніж бути берсерком. Але мені сподобалося.
  Того вечора вони поверталися додому під зоряним небом. Валеррр'ян ішов гордо, тримаючи в зубах свій перший справжній артефакт. Він зрозумів головний секрет: справжня магія, це коли від твого тепла прокидається цілий ліс.
  Коли вони поверталися додому, Валеррр'ян почувався дуже втомленим, але щасливим. Він ішов уже не по слідах Торвальда, а прокладав свій власний маленький шлях.
— Знаєш, — шепнув йому Буран, коли вони вже засипали біля вогнища, — та сова сказала, що в тебе круті вуса.
  Валеррр'ян посміхнувся уві сні. Він знав, що Буран вигадує про сову, але це було неважливо. Головне, що Старий Дуб тепер бачив солодкі сни про весну завдяки їхньому мурчанню.