Розділ 2: Таємниця «Мідної Безодні» та коктейль «Берсерк»

  Ранок у Домі Скель починався не з перших променів сонця, а з того, що Торвальд Сивобородий намагався знайти свої капці, зшиті з хутра морського котика. Це було нелегке завдання, оскільки капці мали звичку «тікати» — зазвичай зусиллями Бурана та Гріма, які вважали їх небезпечними звірами, що потребують негайного приборкання в темному кутку під ліжком.
— Кляті пухнасті демони! — гуркотів Торвальд, тупаючи босими ногами по холодній кам’яній підлозі. — Сибірко, зроби щось! Твої діти знову вкрали моє взуття для своїх язичницьких ритуалів!
  Мама Сибірка, яка саме вишукано вмивала лапку на підвіконні, навіть не поворухнула вухом. Вона знала: Торвальд просто любить побурчати. Насправді він душі не чув у цих маленьких бешкетниках, хоча й прикривався суворим виглядом північного воїна.
  Коли старий нарешті взувся і пішов до берега — «поговорити з припливом», як він це називав (а насправді просто перевірити, чи не прибило до скель якусь корисну бочку з елем або деревину), — у домі запанувала велика котяча свобода.
— Гей, ви чуєте цей запах? — Грім зупинився посеред зали, його ніс інтенсивно засіпався.
  Валеррр'ян, який у цей момент намагався розплутати нитку, що висіла з вишитого гобелена із зображенням битви при Сторфіорді, теж принюхався. Запах йшов від Великого Котла.
  Цей котел був гордістю Торвальда. Величезний, мідний, з ручками у вигляді голів драконів, він стояв на масивних чавунних ніжках прямо над вогнищем, яке зараз ледь тліло. Учора Торвальд варив у ньому «Еліксир Бадьорого Стрільця» для місцевих мисливців.
— Це пахне... як вершки, тільки з перцем, — прошепотіла Зірка, виходячи з тіні. — І трохи як старий мед.
— Там на дні щось залишилося, — авторитетно заявив Буран, який уже встиг видертися на дровітню, щоб краще бачити «ворожу територію». — Я бачу синє сяйво!
  Котенята зібралися колом навколо котла. Для них він був не просто посудом, а справжньою Цитаделлю. Високі гладенькі стіни, темне жерло і загадкові звуки «буль-буль», що іноді лунали зсередини, навіть коли там нічого не кипіло.
— Ми повинні провести розвідку, — сказав Валеррр'ян. Його хвіст розпушився від хвилювання. — Якщо там магія, ми маємо її приборкати. Як справжні фамільяри.
  Сходження почалося. Це була операція, гідна кращих саг про вікінгів.
Грім став «фундаментом», упершись лапами в підлогу.
Буран видерся йому на спину.
Іскра, найспритніша, пролетіла по їхніх спинах і вчепилася кігтями у викарбувану на міді руну «Турісаз» (Молот).
  Валеррр'ян, використовуючи Іскру як драбину, нарешті зазирнув через край.
Те, що він побачив, заворожувало. На дні котла залишилася густа, переливчаста рідина кольору індиго. Вона дихала. Вона пускала маленькі бульбашки, які, лопаючись, перетворювалися на крихітних метеликів із туману. — Здається це море!
— Стрибаємо! — скомандував Грім, який втомився бути фундаментом і просто підстрибнув, збивши всіх інших усередину.
Плюх-мяу! Плюх-шшш!
  Чотири пухнастих грудочоки опинилися в «Еліксирі Бадьорого Стрільця». Але оскільки вони були котами, а не стрільцями, ефект виявився... дещо специфічним.
  Першим зреагував Грім. Він раптом відчув у собі силу справжнього берсерка.
— ГРРР-МЯУ! — закричав він, але звук був такий, ніби в кімнаті загарчав дорослий білий ведмідь. Від цього звуку з полиці впав щит Торвальда.
  Іскра почала виробляти статичну електрику з такою швидкістю, що кожна її волосинка стала дибки, і вона стала схожа на розгніваного жовто-рудого їжака. Навколо неї почали літати маленькі блискавки, які лагідно клацали Бурана по носі.
  Буран відкрив у собі надшвидкість. Він почав бігати по стінах котла так швидко, що перетворився на розмите сіре коло.
А Валеррр'ян... Валеррр'ян відчув, що гравітація — це просто дурна вигадка Двоногих. Його лапи стали легкими, як пух. Він відштовхнувся від синьої жижі й... повільно поплив угору.
— Дивіться! Я — хмаринка! Я — північне сяйво на лапках! — вигукнув він, роблячи повільний переверт у повітрі.

  Саме в цей момент двері хатини розчинилися з гуркотом. На порозі стояв Торвальд, весь забризканий морською водою, а поруч, мама Сибірка з дуже суворим виразом мордочки. Торвальд завмер. Картина, що відкрилася його очам, могла б збентежити навіть Одіна.
  З його дорогоцінного магічного котла вилітали блискавки, звідти лунало ведмеже гарчання, по колу на шаленій швидкості носилася сіра тінь, а над усім цим неподобством, під самою стелею, повільно дрейфувало маленьке кошеня з блакитними ще очима, намагаючись впіймати лапами дерев’яного дракона на сволоку.
— Сибірко... — повільно промовив Торвальд, опускаючи кошик із рибою. — Я, звісно, знав, що твої діти талановиті. Але я не очікував, що мій «Еліксир Бадьорого Стрільця» перетворить їх на ескадрон літаючих берсерків.
  Мама Сибірка видала звук, який був чимось середнім між зітханням і гарчанням. Вона підстрибнула на стіл, потім на полицю, і одним точним ударом лапи «приземлила» Валеррр'яна прямо в руки Торвальду.
— Мурр-ак! (Бешкетники!) — коротко резюмувала вона.
  Наступні дві години пройшли під знаком Великого Вмивання. Торвальд нагрів води в іншому, звичайному відрі, додав туди відвар ромашки (щоб заспокоїти магію) і почав процедуру.
  Валеррр'ян сидів у рушнику, мокрий і нещасний, схожий на маленького розпатланого гремліна. Магія поступово вивітрювалася. Грім знову пищав замість того, щоб гарчати, Буран ледве пересував лапи від утоми, а Іскра більше не билася струмом.
— Ось так, малий вікінг, — лагідно бурчав Торвальд, витираючи вушка Валеррр'яну. — Магія — це не тільки польоти під стелею. Це ще й відповідальність за те, щоб не звалитися в казан. Ти занадто сильно тягнешся до невідомого. Це добре... але в Академії тобі доведеться вчити формули, а не просто пити все підряд.
  Валеррр'ян подивився на Торвальда. У голові кошеняти все ще трохи паморочилося, але він уже точно знав: він хоче знову відчути це почуття легкості. Тільки наступного разу він зробить це за допомогою власних знань, а не залишків супу.
  Того вечора, коли всі кошенята поснули одним великим хутряним клубком, Валеррр'яну снилося море. Велике, синє море, яким він пливе на власному мідному котлі, а замість вітрил у нього — довгі-довгі вуса мами Сибірки.