Розділ 1: Перше «Пчхи!»

  Світ почався з великого, теплого і дуже вологого язика мами Сибірки. Вона вона була легендою півночі, живою горою хутра кольору передгрозового неба. Коли вона мурчала, здавалося, що десь глибоко під землею перекочуються величезні кам’яні валуни.
  Вони жили в «Домі Скель». Це була велична споруда з величезних соснових колод, які Торвальд Сивобородий (місцевий Відьмак, знахар і людина, яка вміла сваритися з морем) змастив смолою та заговорив рунами від гниття. Усередині завжди пахло сушеною рибою, ялівцем, старою шкірою та «магічними неприємностями» — так мама Сибірка називала зілля Торвальда.
  Валеррр'ян був шостим. Найменшим. Його вуса були настільки довгими, що він постійно об них перечіпався, а хвіст нагадував розпатлану соснову шишку. Поруч завжди були його спільники:
  Грім: Найбільший брат і найперший, який вважав, що найкращий спосіб вивчити світ, це вкусити його за хвіст.
  Буран: Кіт-метеор. Він розвивав таку швидкість на поворотах біля вогнища, що за ним залишався шлейф із іскор.
  Іскра: Руда бешкетниця, яка вміла дивитися на Торвальда так невинно, що той віддавав їй найкращий шматок лосося, навіть якщо вона щойно спалила його улюблений пергамент.
  Туманка: Тиха сіра киця, яка вміла ставати абсолютно невидимою в кутку, де стояли глечики зі сметаною.
  Зірка: Вона мала білу плямку на лобі і була переконана, що зірки в небі — це просто дуже далекі і дуже великі мухи.
  Того ранку Торвальд сидів за своїм масивним дубовим столом і намагався накреслити руну «Лауказ» (Дика цибуля) на шматку китового вуса. Він бурчав щось про те, що молодь нині пішла не та, і що навіть тролі стали вибагливими до якості проклять.
  Валеррр'ян спостерігав за ним з-під лавки. Його блакитні очі (які ще тільки починали набувати свого фірмового бурштинового відблиску) стежили за кожним рухом пера. На столі лежав мішечок з «Пилком Північного Сяйва», надзвичайно рідкісною і дуже лоскотною, як виявилось, субстанцією.
— Не смій, Валеррр'янчику, — пролунав густий голос мами Сибірки з печі. Вона навіть не розплющила очей. — Це не іграшка для малих вередливих хвостів.
  Але Валеррр'ян вже відчув той самий «котячий свербіж». Це коли твоя ліва задня лапа каже «йди», а хвіст каже неодмінно «стрибай».
  Він виповз із засідки. Грім у цей момент намагався розв'язати шнурки на чоботях Торвальда, а Буран використовував бороду старого вікінга як тренажер для скелелазіння. Скориставшись хаосом,   Валеррр'ян видерся по різьбленій ніжці столу. Це було справжнє сходження на найвищу гору. Лапки ковзали, кігті чіплялися за руни захисту, які лоскотали живіт.
  Нарешті — вершина! Валеррр'ян опинився на столі. Просто перед його носом лежав розсипаний пилок. Він сяяв усіма кольорами веселки і пах... морозом.
— Ой... — прошепотів Валеррр'ян (насправді це було тихе «ня»).
  Він нахилився ближче. Одна маленька піщинка пилку потрапила йому прямо в ніздрю. У носі почалася справжня буря. Лоскотало так, ніби там оселилася зграя магічних бджіл. Валеррр'ян зажмурився, вигнув спину і...
— А-ПЧХИ-РРР-МАГНУМ!

  Вибух був не гучним, але дуже наслідковим.
  Замість звичайного котячого чхання з рота Валеррр'яна вилетіла куля блакитного вогню, яка миттєво перетворилася на... маленького пухнастого дракона розміром з горобця. Дракончик подивився на Валеррр'яна, сказав «курлик» і почав літати по кімнаті, підпалюючи (виключно в декоративних цілях) кінчики бороди Торвальда.
— Кляті карасі! — вигукнув Торвальд, підстрибуючи так високо, що ледь не зачепив головою сволоки. — Моя борода! Мій пилок! Моє спокійне життя!
  Але це було лише початком. Відлуння магічного чхання прокотилося по всьому дому. Грім, який гриз черевик, раптом виявив, що він тепер важить як дорослий ведмідь, і підлога під ним почала підозріло тріщати. У Бурана замість звичайного нявкання почав виходити звук справжньої бойової сурми вікінгів: «ТУ-РУ-РУУУУ!».
  Сестри теж не залишилися осторонь. Іскра почала світитися в темряві, як маяк, а Туманка стала настільки прозорою, що через неї можна було читати руни на столі.
  Мама Сибірка повільно піднялася. Вона глянула на цей цирк, на дракончика, який тепер намагався звити гніздо в шапці Торвальда, і на Валеррр'яна, який сидів посеред столу з дуже винним виглядом і хвостиком, що тремтів.
— Ну що, нагулявся, «великий шаман»? — муркнула вона.
  Торвальд, який нарешті загасив бороду за допомогою глечика з квасом, подивився на Валеррр'яна. Він не був злий. Він був... вражений.
— Сибірко, ти бачила? — прохрипів він, витираючи обличчя. — Він не просто чхнув. Він створив життя з чистої енергії і пилку. Цей малий... він не просто кіт. Він ходяча катастрофа з вусами. Його треба відправляти до Академії, поки він не вирішив чхнути в бік моря і не викликав цунамі зі сметани.
  Валеррр'ян схилив голову набік. «Академія?» — подумав він. Це звучало як назва якогось дуже великого і дуже смачного сорту рибки, і навіть можливо з вершками.
  Того вечора, коли все магічне зілля вивітрилося, а дракончик перетворився на звичайну соснову шишку, Валеррр'ян лежав у кошику разом із братами та сестрами.
— Ти крутий, — шепнув Грім (який знову став маленьким і легким). — Навчиш мене так робити?
— Не знаю, — чесно відповів Валеррр'ян, засинаючи. — Для цього треба дуже-дуже сильно захотіти... і щоб у носі лоскотало.
  Він ще не знав, що скоро на нього чекає знайомство з «Великою Мідною Безоднею» і перший урок справжньої північної навігації. Але це була вже зовсім інша історія.