Частина 10: Екзамен на контроль магії

  Зала Випробувань Академії виглядала так, ніби її спеціально створювали для того, щоб у кожного адепта почали дрижати хвости. Висока стеля, холодна підлога і Пані Ух, яка сиділа на золотій жердинці з секундоміром у лапах.
— Сьогоднішнє завдання — це базове вміння, яке ви мали опанувати протягом першого місяця навчання. — суворо промовила Пані Ух. — Заклинання «Міні-іскра». Ви повинні сконцентрувати енергію в кінчику лапи та запалити одну-єдину воскову свічку. Без вибухів і без виклику пожежної команди.
  Лапа пройшла першою. Вона елегантно торкнулася гніта, і той спалахнув маленьким, ідеальним вогником.
— Досконало, — кивнула Сова.
  Віник підійшов наступним. Він виміряв відстань лінійкою, врахував вологість повітря і...
— Мої розрахунки підказують, що потрібен імпульс у 0,5 магічних Ватт, — прошепотів він.
Свічка спалахнула рівно через секунду.
  Черга дійшла до Валеррр’яна.
  Він підійшов до своєї свічки. Вона виглядала маленькою і беззахисною. Валеррр’ян глибоко вдихнув. «Просто маленький вогник. Як сірник. Ти — спокій. Ти — дзен. Ти — не вогнемет».
Він витягнув білу пухнасту лапку. Щоб краще зосередити енергію, він вирішив додати трішки сил. Всього лише краплину, адже без муркотання магія Валеррр'яна не працювала. І він замуркотів.
  Але це було «Муркотіння вогню». Магічне поле зали миттєво зреагувало на низькі частоти кота. Валеррр’ян відчув, як через нього проходить сила, якої вистачило б, щоб освітлити невелике місто.
Клац.
  Свічка не просто запалилася. Вона зникла, миттєво перетворившись на калюжку воску. А далі почалося те, що Віник згодом назве «термічною аномалією Валеррр’янівського типу».
Запалилося все.
  Спочатку спалахнули дерев’яні екзаменаційні столи — вони горіли веселим синім полум’ям. Потім магія Валеррр’яна вирішила, що фізика — це лише набір порад, і запалила воду в графінах. Вода палала яскраво-зеленим вогнем, не випаровуючись.
— Валеррр’яне, гаси! — закричала Лапа, намагаючись збити полум’я зі свого конспекту.
  Але пік події настав, коли Пані Ух, намагаючись врятувати екзаменаційні листи, пролетіла надто близько до епіцентру. Кінчики її найвишуканішого пір’я на правому крилі раптом почали тліти та світитися золотистим вогнем, а окуляри стали червоними від жару.
— Я… я палаю? — здивовано ікнула Сова. — Я… Архімагус… і я підсмажуюсь? ВАЛЕРРР'ЯН!!!
У залі панував ідеальний хаос. Горіли штори, горіли парти, горіли здавалось навіть власні думки Віника про безпеку.
  Флай, який до цього сидів на люстрі, спішно пірнув у відро з піском, залишивши назовні лише обпалений дзьоб. Висунувшись через секунду, він оглянув залу, яка тепер нагадувала філіал сонця.
— Я вражений. І підсмажений, — видав папуга, обмацуючи крилом хвіст, що злегка димів.
Коли пожежні саламандри Академії нарешті загасили залу (використовуючи магічну піну, яка пахла полуницею), настала тиша.
  Пані Ух стояла посеред залишків столів. Її пір’я було дещо обскубаним, а вираз обличчя нагадував грозову хмару, яка щойно проковтнула блискавку.
— Адепте Валеррр’ян, — почала вона голосом, від якого навіть вугілля в кутку перестало тліти.
— Я… я просто хотів запалити свічку, — прошепотів кіт, який тепер був не білим, а попелясто-сірим з підсмаленим боком. — Вона була такою самотньою в темряві…
— Ви запалили воду, — констатувала Сова. — Ви порушили три закони термодинаміки і один закон мого терпіння. Ви не просто нестабільні. Ви — джерело невичерпної небезпеки для навколишнього середовища.
  Вона вказала обпаленим крилом на вихід. 
— Кухня. І тримайся подалі від вогню. Навіть від сірників. Навіть від сонячного світла, якщо зможеш. Ти будеш чистити холодні овочі в підвалі, де немає нічого, що могло б горіти. Я винесу питання про обмеження твоїх магічних сил.
  Валеррр’ян сидів у самому темному кутку і чистив крижані огірки. Омлет сидів поруч на холодній тарілці і захлинався від захвату:
— Чувак! Ти підпалив воду! ВОДУ! Це був найкращий фокус, який я бачив. Слухай, а ти можеш підпалити лід? Я б хотів подивитися на палаючий пломбір!
  Валеррр’ян лише сумно зітхнув.
— Я просто хотів бути нормальним фаміль’яром…
— Забудь, — підбадьорив його Флай, приземляючись поруч. — Нормальні фаміль’яри — це нудно. А ти… ти легенда. Тільки наступного разу попереджай, я одягну азбестовий костюм.
Пан Шкварк пройшов повз, несучи відро з льодом.
— Валеррр’яне, — хрюкнув шеф-кухар. — Тільки не дивись на лід занадто палко. Мені потрібно, щоб він залишився твердим хоча б до вечора.
  Валеррр’ян заплющив очі і тихо, дуже тихо замуркотів. Але цього разу він стежив за кожною вібрацією.    Бо бути вогнеметом — це весело, але чистити огірки цілий тиждень — це вже занадто.