Частина 7: Вогняна висипка, або Ніч довгих пазурів

  Тераса Гідності сяяла на сонці. Це було місце, де збиралися ті, чиє родове дерево мало коріння глибше, ніж фундамент самої Академії.
  Перський принц Пуф-Пуф Третій, чия шерсть нагадувала вибух на фабриці цукрової вати, ліниво позіхнув. Поруч у шовковому шезлонгу вмостився Барон Кроак — жаба, чий жилет був розшитий справжніми перлинами.
— Дивіться, — проквакав Барон, наводячи лорнет на Валеррр’яна, який проходив мимо. — Це ж наша «біла катастрофа». Кажуть, він нещодавно перетворив омлет на опозиційного політика. Який моветон.
— О, — Пуф-Пуф зневажливо змахнув хвостом, — він просто кухонна приналежність. Його доля — збирати пил та мити підлогу вусами.
  Валеррр’ян зупинився. Його хвіст нервово смикнувся. Він хотів просто охолодити запал цих пихатих сотворінь, маленьке закляття легкого вітерця, щоб здути з них цю зарозумілість.
  Він зосередився. Заплющив очі. І… звісно ж, замуркотів.
Але цього разу звук був не гучним, а ультразвуковим — тонке, ледь чутне «хм-м-м-м», яке змусило повітря навколо Персів та Баронів злегка затремтіти. У повітрі з’явився ледь помітний золотистий пилок, який м’яко осів на їхні розкішні подушки та шезлонги.
— Нічого не сталося? — шепнув Віник, дивлячись на свої прилади. — Магічний фон у нормі. Валеррр’яне, твій «пшик» виявився просто пшиком.
— Мабуть, — зітхнув кіт. — Ну і нехай. Хоча б не підірвав нічого. Цього разу. Значить придумаю іншу помсту.
  Ніч в Академії обіцяла бути спокійною. Але о другій годині по опівночі чоловічий гуртожиток аристократичного крила вибухнув криками, які зазвичай видають ті, хто випадково сів у кущ кропиви.
Валеррр’янове «муркотливе зілля» активувалося від тепла тіла. Як тільки Перські принци та Болотні барони зігріли свої ліжка, золотистий пилок перетворився на «Вогняну висипку».
  Це не була пожежа. Це був неймовірний, пекучий свербіж, який змушував відчувати, ніби твої сідниці делікатно підсмажують на повільному вогні, посипаючи при цьому чилі-перцем.
— Мій хвіст і не тільки! — верещав Пуф-Пуф Третій, вибігаючи в коридор і намагаючись чухатися об холодні кам’яні статуї горгулій. — ВІН ПАЛАЄ! АЛЕ БЕЗ ВОГНЮ!
— КВА-А-А-А! МОЯ ШКІРА! Вона стала такою чутливою, що я відчуваю молекули повітря, і вони мене бісять! — волав Барон Кроак, намагаючись засунути себе в акваріум із золотими рибками.
  Через десять хвилин коридори Академії нагадували дивний марафон: найбагатші студенти гасали туди-сюди, намагаючись не торкатися стін, ліжок або один одного. Будь-який контакт викликав хвилю «пекучого задоволення».
  Зранку Академія нагадувала лазарет. Половина аристократів стояла в черзі до лікаря, бо сідати вони не могли фізично.
Пані Ух викликала Валеррр’яна до свого кабінету. Вона виглядала ще більш втомленою, ніж зазвичай.
— Адепте Валеррр’ян, — почала вона, потираючи скроні. — Дивний збіг. Вчора вас бачили на терасі, а сьогодні десять перських котів намагаються замовити собі крижані штани. А ви ні!
— Пані Архімагус, — Валеррр’ян зробив найчесніші очі, на які був здатний (це була його суперсила). — Я весь вечір був у бібліотеці з Віником і Лапою. Віник може підтвердити: я навіть не мурчав вище дозволеної норми. Як я міг вплинути на їхню висипку вночі?
Віник, який стояв поруч, серйозно кивнув:
— Математично кажучи, Валеррр’ян був у радіусі трьохсот метрів від їхніх спалень. Жодного закляття прямої дії не зафіксовано.
  Сова зітхнула. Технічно — кіт був чистий. Ніяких доказів. Але її інтуїція, яка була гострою, як кігті, підказувала: де є Валеррр’ян, там завжди є «сюрприз».
— Ви не винні, — сухо промовила вона. — Немає доказів — немає злочину. Але…
— Але? — Валеррр’ян уже знав, що буде далі.
— Враховуючи, що ці нещасні коти тепер не можуть спокійно сидіти, їм потрібна спеціальна дієта — легкі супчики та протерті овочі. Пан Шкварк якраз шукав когось, хто буде терти моркву на дрібній тертці протягом наступного тижня.
— Але за що?! Я ж невинний!
— Це не покарання, — Сова тонко посміхнулася. — Це «волонтерська допомога постраждалим від загадкової стихії». Геть на кухню, всі разом!
  Валеррр’ян тер моркву. Лапа щось говорила про несправедливість цього світу. Віник гриз яблуко. Поруч на підвіконні сидів Омлет і розважався на повну:
— Слухай, пухнастий, я бачив Пуф-Пуфа з вікна. Він зараз ходить так, ніби у нього між ногами невидимий кавун. Ти геній уповільненої дії! Дивуюсь як тобі ще не заборонили, муркотіти взагалі.
Валеррр’ян усміхнувся. Можливо, терти моркву — це не дуже престижно. Але знаючи, що зараз десять аристократів бояться навіть дивитися на стільці, він відчував дивне, тепле задоволення. Таке ж тепле, як сідниці Перського принца цієї ночі.