Частина 6: Зілля сну та велика тиша.

  Лабораторія алхімії нагадувала кабінет маніяка-парфумера. Скрізь булькали реторти, а повітря було настільки густим від випарів, що Вінику довелося встановити на окуляри спеціальні «двірники».
— Сьогодні ми готуємо «Еліксир Відновлювального Сну», — оголосив Професор Колбо — старий лис із обпаленими вусами. — Це делікатна субстанція. Одна крапля на склянку води — і ви спите вісім годин без сновидінь про перездачі.
  Професор був дуже специфічним викладачем, полюбляв різні досліди та експерименти. Що не минулося просто так для його зовнішнього вигляду. Обпалені вуса, були найменшою з проблем. Його шерсть місцями була надто довгою, або ж яскравою. А на лапах виднілися навіть сліди опіків. Він був справжнім дослідником.
— О, це те, що мені треба, — прошепотіла Лапа, яка вже три дні готувалася до тесту з історії мітел.
— Мої розрахунки показують, — зауважив Віник, — що якщо порушити дозування на 0,5 міліграма, пацієнт може заснути на сто років. Або почати бачити мультики про рожевих бегемотів.
  Валеррр’ян дивився у свій котел. Зілля виглядало нудно і буденно — сіра рідина, що ліниво булькала. Судячи з усього професор не буде проти, «Треба додати йому трохи затишку», — подумав кіт. Він нишком кинув у котел жменю «Місячного пуху» і, за звичкою, тихенько замуркотів. Він співав із парами еліксиру в унісон. Хмара зеленого туману раптом вибухнула з його котла і миттєво поповзла вентиляцією по всій Академії.
— Ой, — сказав Валеррр’ян.
Першим «вимкнувся» Професор Колбо. Він просто впав обличчям у підручник і почав мелодійно хропти. За ним — Лапа, яка елегантно вляглася на парту. Віник встиг лише записати: «Ймовірність виживання — 0%», перш ніж заснути прямо стільці. Флай впав із люстри, як збитий винищувач, прямо в кошик із травами.
  За хвилину в Академії запала мертва тиша. Тільки десь далеко було чути, як пан Шкварк на кухні хрюкнув уві сні, впавши в діжу з мукою. Академію фаміль'ярів поглинув магічний сон.
Валеррр’ян стояв посеред сонного царства. Чому він не заснув? Мабуть, у нього був імунітет як у «нульового пацієнта».
— Ну, принаймні ніхто не буде на мене кричати… — почав він, але тут двері відчинилися.
На порозі стояла Пані Ух. Її окуляри гнівно зблиснули. Вона була совою — нічним створінням, чия магічна опірність до сну була легендарною.
— ВАЛЕРРР’ЯН! — прошипіла вона. — Ти… ти щойно вимкнув усю систему безпеки Академії! Усі сплять! Навіть пси-охоронці!
— Я не спеціально! — закричав кіт і, від переляку, кинувся навтьоки.
  Почалися великі перегони. Білий пухнастий клубок летів коридорами, перестрибуючи через сплячих студентів. За ним, як бойовий дрон, неслася Пані Ух.
— Стій, ідіоте! — кричала вона. — Ти маєш це зняти!
— Я не знаю як! Я не вмію назад! — волав Валеррр’ян, дрифтуючи на поворотах.
  Вони гасали поверхами кілька годин. Валеррр’ян ховався в обладунках, за шторами, у фонтанах, але Сова знаходила його скрізь. Нарешті, біля входу до бібліотеки, обоє просто впали. Валеррр’ян важко дихав, розпластавшись на килимі, а Пані Ух сіла поруч, ледь махаючи втомленими крилами.
— Все… — видавила вона. — Я більше не можу за тобою літати. Ти занадто аеродинамічний для своєї тупості.
— Я теж… — прохрипів кіт. — Давайте просто… поспимо?
— Не смій! — Сова штовхнула його лапою. — Якщо ми зараз не знайдемо антидот, через годину в Академію прийдуть демонські поріддя, або істоти і просто виметуть нас усіх як пил. Піднімайся, «подушко». Ми йдемо в бібліотеку.
  Бібліотека була схожа на ліс із книг, що хропе. Вони разом перегортали старі фоліанти. Валеррр’ян підсвічував ліхтарем, а Пані Ух швидко читала назви.
— Ось! — вигукнула вона. — «Протиотрута Тривожного Дзвону». Треба змішати сік лимона, корінь бадьорості та… твоє муркотіння, але у зворотній тональності. Ти розумієш?
— У зворотній? Це як? — здивувався Валеррр’ян.
— Це як коли ти бачиш пилосос, але намагаєшся бути при цьому корисним! Шипи, Валеррр’яне!
  Разом вони приготували зілля. Далеко не в першого разу, і навіть не другого Валеррр’ян видав такий несусвітній звук (щось середнє між шипінням змії та скрипом пінопласту по склу), що аж книги на полицях здригнулися. Сова змахнула крилом, розпилюючи антидот по залах.
  Академія почала прокидатися. Директор виринув зі своєї бороди, Лапа підняла голову, перевіряючи, чи не зіпсувалася зачіска, а пан Шкварк на кухні почав випльовувати муку.
  Пані Ух подивилася на Валеррр’яна. Її погляд був уже не таким вбивчим, швидше… змученим.
— Ти врятував ситуацію, яку сам і створив, — сухо сказала вона. — Це не робить тебе героєм. Це робить тебе дуже енергійним шкідником. Я повинна визначитися чи взагалі тобі можна ставати фаміль'яром. Ти надто небезпечний для навколишнього середовища.
— Тобто я вільний? — з надією запитав кіт.
— Звісно. Вільний для тижневого покарання на кухні. Пан Шкварк якраз мріє перемити всі котли після свого «борошняного сну».
  Валеррр’ян знову стояв зі щіткою. Поруч сидів Омлет і коментував:
— Ну що, соня, як спалося? Кажуть, ти ганяв сову так, що в неї пір’я посивіло. Цього разу навіть друзів вколошкав. Наступного разу приготуй зілля «Золотої лихоманки», мені потрібні нові маслини для очей!
  Валеррр’ян лише зітхнув і почав терти казан. Він знав: тиждень на кухні, це краще, ніж вічний сон. Хоча… дивлячись на кількість немитого посуду, він уже не був у цьому так впевнений.