Частина 5: Кулінарна анархія та Омлет-критик

  Цього разу все почалося з того, що в Академію мала приїхати делегація Юних Відьом. Подія була настільки важливою, що пана Шкварка (нашого шефа-міні-піга) викликали «на килим» до деканату узгоджувати меню.
— Слухайте сюди, пухнасті недоростки! — хрюкнув Шкварк, поправляючи ковпак. — Я йду. Бруся стежить за порядком. А ви… просто не чіпайте нічого, що дорожче за вашу самооцінку!
  Як тільки двері зачинилися, Валеррр’ян витягнув із шафи кошик із золотистими яйцями Фенікса поки   Бруся пішла в роздаточну, роздавати обіди бажаючим.
— Хлопці, — очі кота заблищали, — Шкварк сказав, що відьми люблять «вогняний прийом». Давайте зробимо їм королівський омлет!
— Протестую! — Лапа миттєво виросла перед ним, випустивши один повчальний кіготь. — Це порушення пункту 4.2 Статуту Академії: «Адепти-штрафники не мають права наближатися до магічних інгредієнтів без нагляду свині-професіонала». Валеррр’яне, це закінчиться в’язницею. Або гірше, нас змусять мити туалети!
— Секундочку, — втрутився Віник, поправляючи окуляри, що з’їхали на ніс. Він уже щось швидко шкрябав крейдою на стільниці. — Я проводжу розрахунки. Отже: враховуючи твою координацію, магічну нестабільність яєць Фенікса та ймовірність того, що ти знову замуркочеш… Шанс на їстівний результат становить приблизно 0,0004%. Шанс на те, що ми випадково викличемо демона середньої ланки через перегрів пательні — 86%.
— Значить, шанс є! — радісно підсумував Валеррр’ян.
  Ігноруючи паніку Лапи та математичні прогнози Віника, Валеррр’ян розбив яйця. Замість солі він випадково бахнув «Порошку Красномовства», а для аромату додав «Трави Правди». І, звісно, він замуркотів. Глибоко, з вібрацією, яка змусила страву не просто піднятися, а знайти сенс життя.
  Омлет на пательні зашипів, набув золотистого кольору і… відкрив очі. Два великих ока з маслин підозріло оглянули кухню.
— Ого, — прошепотів Валеррр’ян. — Ти такий пухкий!
— Пухкий?! — раптом вигукнув Омлет писклявим, але неймовірно зарозумілим голосом. — Це ти називаєш «пухким»? Та ти подивись на себе, біла мочалко! Твоя шерсть виглядає так, ніби ти щойно обіймався з розеткою!
  Віник впустив окуляри. Лапа прикрила обличчя лапою.
— Розрахунки були помилковими, — прошепотів сірий кіт. — Я не врахував рівень харизми сніданку.
Валеррр’ян, не слухаючи друзів, гордо вніс срібну тацю з ковпаком до зали, де за столом сиділи поважні гості, Пані Ух та гості та директор Академії. «Вони обов'язково здивуються, а можливо що і похвалять нарешті» думав Валеррр'ян.
— Сюрприз! — вигукнув він, знімаючи кришку.
  Омлет миттєво сів на тарілці і підморгнув головній юній відьмі.
— Ей, сонце, — процідив він. — Твій погляд може вбити, навіть такого як я. А ти, хлопче поруч… від тебе пахне дешевим зіллям для росту вусів. Не допомагає, бро, здавайся.
У залі запала тиша. Пані Ух випросталася, її очі стали розміром з тарілки.
— Що це за… гик!.. зухвалість? — видавила вона.
  Омлет миттєво повернувся до неї.
— О, Велика Сово! Ваші окуляри такі величезні, щоб приховати той факт, що ви засинаєте на кожній другій лекції? Чи щоб не бачити, як Директор таємно витирає пальці об власну бороду після обіду?
Директор, який саме в цей момент намагався непомітно прибрати шматочок жиру з бороди, застиг. Його обличчя стало кольору стиглого помідора.
— Гик! — гикнув Директор.
— Гик-гик! — підхопила Пані Ух.
  Через хвилину вся зала наповнилася ритмічним «гиканням». Це була магічна реакція на «Траву Правди» — викладачі так сильно намагалися стримати сором, що їхні діафрагми здалися.
— Ха-ха-ха! — Валеррр’ян просто падав від сміху, тримаючись за живіт. — Ви чули? Він сказав про бороду! Це ж геніально!
  Омлет, відчувши смак слави, вискочив на середину срібної таці:
— А тепер — лекція про те, чому ваша шкільна програма застаріла ще до того, як винайшли колесо! Хто хоче знати, куди Пані Ух ховає конфісковані валер’янкові краплі?!
— ГИК! НА… ГИК… КУХНЮ! — закричала Сова, намагаючись спіймати язикатий омлет серветкою. Але   Валеррр'ян підозрюючи недобре був швидшим, він накрив омлет кришкою, і під гикання та поодинокий регіт в перемішку з бубнявінням омлету повернувся на кухню.
  Коли Шкварк повернувся, він застав своїх помічників у стані повної істерії. Лапа намагалася причесатися, Віник перераховував імовірність того, що їх усіх розпилять на атоми, а Валеррр’ян сидів на підлозі і «давав п’ять» Омлету.
— Ти був крутий, — сміявся білий кіт. — Особливо про вуса відьмака.
— Старався, пухнастий, — підморгнув Омлет, зручно вмостившись на таці. — Слухай, а у вас тут завжди так весело, чи це мені так пощастило з інгредієнтами?
  Шкварк зняв ковпак і подивився на двері, з-за яких все ще долинало колективне «ГИК!».
— Знаєш, Валеррр’яне, — хрюкнув міні-піг, — я мав би тебе покарати. Але оскільки ти довів Пані Ух до нервової гикавки, я, мабуть, дам тобі премію. Але якщо хтось питатиме, я все заперечуватиму!
— Сметаною? — з надією запитав Валеррр’ян.
— Сметаною, — підтвердив Шкварк. — Але Омлет відтепер залишається на кухні. Він буде моїм «дегустатором правди». Бруся, принеси йому маленький стільчик!
  Валеррр’ян задоволено замуркотів.  Статистика Віника, це добре, правила Лапи, це важливо, але іноді для справжнього чуда потрібні лише три яйця Фенікса і дуже гострий язик.