Частина 1: Пані, яку не варто було перевертати

  Валеррр’ян не просто біг. Він здійснював те, що в підручниках із тактики називається «неконтрольованим стратегічним відступом від розкладу».
  Він летів коридорами Академії фаміль’ярів, і його біла пухнаста шерсть від швидкості перетворилася на щось середнє між аеродинамічним болідом і дуже переляканою кульбабою. Лапи ковзали по дзеркально чистій підлозі, створюючи звук, схожий на дрифт гоночного авто.
— Тільки не в перший день… Тільки не в перший день… — сопів він, намагаючись не врізатися у власні вуха, що розвівалися на вітрі.
  Навколо височіли живі стіни Академії. Портрети видатних фаміль’ярів минулого — від величних грифонів до підозріло товстих котів — проводжали його осудливими поглядами. Один бородатий цап у рамці навіть демонстративно відвернувся, коли Валеррр’ян ледь не зніс підставку з лицарськими обладунками.
— Не дивись на мене так, діду! — гаркнув Валеррр’ян, заносячи хвіст на повороті. — Я ще в процесі становлення легенди!
  Він різко заклав віраж праворуч.
  Бах.
  Світ сповільнився. Валеррр’ян відчув, що врізався не в стіну, а в щось неймовірно м’яке, тепле і… надзвичайно обурене.
  Це було схоже на зіткнення хмаринки з грозовим фронтом. Пір’я — довге, сіре і бездоганно вкладене — здійнялося в повітря повільним снігопадом. Золоті окуляри на ланцюжку описали витончену дугу. А велична, куляста постать, що стояла на шляху, втратила точку опори і… перекинулася.
Запала така тиша, що було чути, як десь у підвалі Академії капає магічне зілля.
  Перед Валеррр’яном, лапами догори, лежала Пані Архімагус Премудра Тричі-Всевидюща Філіндра Октавія фон Ух-Ухіана. Головна сова навчального закладу. Істота, чий інтелект був настільки великим, що він мав власний гравітаційний центр.
  Сова кліпнула. Повільно, з відчуттям трагедії вселенського масштабу, вона перекотилася на живіт, потім випросталася і розправила крила. Окулярів не було. І це, судячи з виразу її обличчя, було оголошенням війни.
  Вона повернула голову на Валеррр’яна. На сто вісімдесят градусів. Без жодного звуку.
— Хто… посмів… порушити… рівновагу… мудрості? — проскрипіла вона голосом, від якого в коридорі зів’яли навіть магічні квіти.
Валеррр’ян відчув, як його хвіст сам собою згорнувся в оборонну мушлю.
— Я… е-е… доброго дня? Я тут за запізненням… Тобто, за розкладом! Це був гравітаційний маневр!
  Сова нахилилася ближче. Її величезні жовті очі примружилися, намагаючись сфокусуватися на білому об’єкті перед нею.
— Білий. Пухнастий. Підозріло живий для того, хто щойно скоїв замах на архімагуса.
— А це комплімент чи вирок? — уточнив Валеррр’ян, роблячи крихітний крок назад.
— Безнадійний, — відрізала вона. — Повна відсутність координації. Надлишок шерсті. Дефіцит такту. Неперевершена наглість.
— Перепрошую, пані… е-е… Сово?
— Архімагус Премудра Тричі-Всевидюща Філіндра Октавія фон Ух-Ухіана, — викарбувала вона кожне слово, ніби забивала цвяхи в його майбутню кар’єру.
— Я… я постараюся це запам’ятати, — чесно сказав котик, розуміючи, що його мозок уже видалив частину «Октавія» заради виживання.
  Сова кивнула, і це не обіцяло нічого доброго.
— Я вже бачу твоє майбутнє, адепте. Ти не закінчиш академію. Ти не станеш фаміль’яром великого мага. Максимум — ти станеш декоративною подушкою в кабінеті географії. Тихенькою, м’якою і абсолютно німою.
— Я… я не подушка! — обурився Валеррр’ян. — Я — особистість з великим потенціалом!
— Твій потенціал зараз розкиданий по підлозі у вигляді вирваного пір’я, — сухо зауважила Пані Ух. — І я особисто проконтролюю, щоб кожен день твого навчання став для тебе… повчальним уроком смирення.
— Це звучить як прокляття, — пробурмотів він.
— Це і є прокляття, — спокійно підтвердила вона. — Ласкаво просимо до Академії.
  Вона величаво попливла далі коридором, навіть не торкаючись підлоги лапами. А Валеррр’ян залишився стояти посеред порожнього залу, відчуваючи, як його самооцінка першокурсника тихенько зсунулася в район п’ят.
— Чудово, — сказав він порожнечі. — П’ять хвилин тут — і я вже офіційний ворог номер один для місцевої авіації.
  Він глибоко вдихнув, розпушив груди і рішуче пішов до дверей аудиторії.
— Спокійно. Ти талановитий. Ти особливий. Ти… точно не подушка. На подушках не ростуть такі шикарні вуса! І в них немає таких ніжних лапок.