Глава 5: *В розробці*

Глава 5:

Чоловік ступив до притулку, і повітря одразу стало важчим, просочене запахом старої меблі, дитячого сміху і чогось невловимо сумного, наче забуті спогади. Двері за ним зачинилися з тихим скрипом, відрізаючи шум вулиці. Притулок був скромною будівлею на околиці міста — двоповерховий будинок із облупленою фарбою на фасаді, оточений маленьким двориком, де діти бігали під наглядом вихователів. Він оглянувся: хол був тісним, із вішалками для верхнього одягу, стосами іграшок у кутку та дошкою оголошень, усипаною малюнками й записками. Його кроки відлунювали по лінолеуму, потертом від тисяч ніг.

Він підійшов до стійки реєстрації, де сиділа молода жінка, схилившись над стосом паперів. Вона була блондинкою з волоссям, зібраним у недбалий пучок, із якого вибивалися пасма, наче намагаючись утекти від рутини. Невеликого зросту, з круглим обличчям, усипаним веснянками, вона виглядала так, ніби життя давно втратило для неї барви: очі, сіро-блакитні й втомлені, дивилися в нікуди, а губи були міцно стиснуті, як у людини, звиклої до одноманітності. На її бейджику значилося «Анна», і вона ліниво перебирала олівцем по столу, не піднімаючи погляду.

— Добрий день, — сказав чоловік спокійно, його голос був низьким, рівним, мов поверхня тихого озера. Він стояв прямо, у простому одязі — темний плащ поверх сорочки, штани, зручні для довгої дороги, і нові білі черевики. Його обвітрене обличчя було молодим, не більше 20 років. Його чорне волосся виражало тиху рішучість, а очі, темні й проникливі, наче бачили більше, ніж показували. На обличчі виднілася добра, легка щира усмішка.

Анна нарешті підняла голову, її погляд ковзнув по ньому без інтересу.

— Чим можу допомогти? — запитала вона, її тон був монотонним, як цокання годинника в порожній кімнаті.

— Я хочу взяти під опіку дитину, — відповів чоловік, не витрачаючи часу на зайві слова. — Хлопчика, років трьох-п’яти. Документи з собою.

Анна зітхнула, відкинувшись на стільці, і потерла скроні, наче це була соте подібне прохання за день.

— У нас є процедура, — сказала вона, не дивлячись йому в очі. — Потрібно заповнити форми, пройти співбесіду. Але сьогодні... — вона зробила паузу, глянувши на годинник, — сьогодні в мене немає можливості. Приходьте завтра, рано вранці, о 9:00. Підходить?

Чоловік подивився на годинник на руці, замислився, зітхнув і сказав:

— Так, підходить. Як я розумію, деякі папери бажано вже залишити?

— Так, усе правильно, — відповіла Анна, клацаючи щось на комп’ютері й узявши аркуш із ручкою. — Пробачте, як вас звати?

— Філіпп Маст.

— Добре, Філіппе Масте, чекаємо вас завтра, тут, о 9 ранку.

Чоловік кивнув, його обличчя залишилося спокійним, без тіні роздратування. Він знав, що деякі речі вимагають терпіння, як ріст дерева в пустелі.

— Добре, — сказав він просто. — Завтра.

Він розвернувся і вийшов, не сказавши більше ні слова. Двері зачинилися за ним, і Анна повернулася до паперів, її плечі опустилися ще нижче.

Чоловік повернувся рано, коли сонце ще тільки золотило обрій, а повітря було свіжим, із легким туманом від нічної прохолоди. Притулок здавався тихим, як сплячий звір — ще не всі діти прокинулися, і лише рідкісні кроки та крики відлунювали в коридорах. Він увійшов до холу, і цього разу його зустріла інша вихователька — жінка середніх років із теплою усмішкою, у простій сукні та фартусі. Її звуть Олена, подумалося йому, судячи з бейджика.

— Доброго ранку, — сказала вона, її голос був бадьорим, але з ноткою втоми від раннього підйому. — Філіпп Маст, я правильно розумію? Це ж ви вчора приходили? Анна сказала. Давайте я покажу вам дітей.

Вона повела його по скрипучій сходах, що нагадували шкільні — дерев’яні сходинки, потерті від тисяч ніг, із облупленою фарбою на поручнях і запахом пилу, змішаним із ароматом дитячого мила. Вони піднялися на другий поверх, де коридор був довгим і світлим, із вікнами, що пропускали ранкове світло. Діти вже прокидалися: у кімнатах чувся сміх, шурхіт іграшок, кроки. Кілька виховательок гасали між дверима, роздаючи сніданки чи втихомирюючи найгучніших. Іграшки — різнокольорові кубики, м’ячі, ляльки — валялися під ногами, створюючи хаос, повний життя.

Олена йшла попереду, її кроки були швидкими, але впевненими. Вона розповідала про дітей — хтось активний, хтось тихий, — але чоловік слухав краєм вуха, його погляд ковзав по коридору. Одна двері була прочинена, і він зупинився. Вихователька пройшла ще кілька кроків, перш ніж помітила, що за нею ніхто не йде. Вона розвернулася, її брови піднялися від здивування.

— Щось не так? — запитала вона, підходячи ближче.

У кімнаті, порожній і тихій, сидів хлопчик. Він був один, на низькому стільчику біля вікна, втупившись у нікуди. Темно-каштанове волосся, скуйовджене, спадало на лоб, напівзаплющені чорні очі, як безодня, що не кліпали. На ньому був простий одяг — біла футболка, чорні штани, цікаві кросівки, і синій шарф, обвитий навколо шиї, як талісман. Він не рухався, не реагував на світло чи звуки, наче був мертвий усередині, замкнений у своїй шкаралупі. Його обличчя, бліде і нерухоме, не виражало нічого — лише порожнечу, глибоку, як океан.

Чоловік стояв у дверях, його очі звузилися, наче він побачив те, що шукав.

— Що з ним сталося? — запитав він тихо, не відриваючи погляду від хлопчика.

Олена зітхнула, її голос став м’якшим, із ноткою жалю.

— Це Валентин. Йому чотири роки. Отримав сильну душевну травму. Втратив опікунів... двічі. Не говорить, не грається. Просто сидить. Ми намагалися, але... — вона розвела руками. — Краще не підходити. Давайте повернемося і подивимося інших.

Але чоловік уже не слухав. Він зробив крок уперед, його рухи були спокійними, як у людини, яку все життя цьому вчили. Олена хотіла схопити його за рукав, її очі розширилися.

Олена щось говорила, але Філіпп уже не слухав.

Філіпп Маст опустився навпочіпки перед valentins, його рухи були повільними, обережними, наче він боявся сполохати дику тварину. Темний плащ ледь торкнувся запиленої підлоги. Філіпп м’яко, тепло посміхнувся valentins, заплющивши очі, ніби намагаючись передати спокій, якого хлопчик, здається, не помічав.