Глава 4: Пісок у венах

Глава 4: «Пісок у венах»

valentins повільно розплющив очі, і яскраве світло, що лилося крізь тонкі білі фіранки, вдарило, мов розпечена голка. Він кліпнув, намагаючись відігнати темряву, що чіплялася за розум, наче павутиння. Світ навколо був розмитим, як відображення в каламутному склі. Поступово обриси проступили: білосніжний матрац, високі стелі, запах антисептика, змішаний із ледь вловним ароматом свіжих простирадл. Лікарняна палата. Знову. Скільки разів він уже прокидався в таких місцях?

Він лежав на ліжку, тіло здавалося крихким, як сухий лист, готовий розсипатися від найменшого руху. Поворот голови відгукнувся гострим болем у кістках, ніби вони стали скляними. Погляд ковзнув по палаті: двоє інших пацієнтів лежали нерухомо, їхні обличчя частково приховували бинти. Лікарі та медсестри гасали між ліжками, їхні голоси зливалися в далекий гул, наче відлуння в порожньому лісі. valentins стиснув кулак, відчуваючи холод крапельниці в правій руці. Прозорий шланг тягнувся до полиці, і він уставився на нього, намагаючись зачепитися за щось реальне.

Думки, ще недавно затуманені, почали прояснятися, як небо після грози. Але з глибин пам’яті виривалися уривки — важкі, мов камені. Темний спалах. Силует. Червоний пісок, що кружляв у повітрі. Він не міг згадати, що сталося.

— Привіт, як почуваєшся? — голос медсестри увірвався в його думки, розбиваючи каламутний фон, як скло. Вона стояла біля ліжка, її усмішка була теплою, але очі видавали втому. Він навіть не помітив, як вона підійшла. — Не бійся, я медсестра. Мене звати Марія. А тебе як? Валентин?

valentins подивився на неї, і уламки його думок почали танути, як лід під сонцем. Він відвів погляд на крапельницю, відчуваючи, як розум чіпляється за реальність.

— Добрий... день? — голос був хрипким, але ясним. Він помітив світло за вікном — день. — Щойно прийшов до тями. Мені потрібно часу... щоб зрозуміти, що зі мною. Дякую. А... можна вмитися?

Марія здивовано підняла брову, її пальці мимоволі торкнулися пасма, що вибилося з зачіски.

— Розумний хлопчик, — пробурмотала вона, усміхнувшись ширше. — На жаль, поки не можна вставати. Тобі зручно? Треба подушки поправити? Мені потрібно ненадовго відлучитися, не страшно? Якщо щось потрібно, одразу кажи.

— Усе добре, — відповів valentins, намагаючись приховати нервозність. Її погляд, добрий, але уважний, змусив його подумати: Може, я сказав щось не те? Усе ж він майже ніколи не спілкувався з людьми. Але тривога тут же змінилася дивною легкістю, наче хтось зняв із плечей важкий тягар.

— Якщо що, клич Алісу, — Марія кивнула на інший кінець палати. Там, біля дверей, сиділа інша медсестра, годуючи хлопчика років десяти. Його руки, обмотані бинтами, безвільно лежали на ліжку. Аліса, у темно-синій формі, працювала ложкою з холодною точністю.

valentins прослідкував за жестом Марії, потім перевів погляд на стіну. Календар показував 15 вересня. Два дні, — прошепотів він. Два дні з тієї ночі... Стоп, з якої ночі?

Марія взяла зі столу папери і вийшла, нервово смикаючи край халата. valentins оглянувся. Палата була стерильною: білі стіни, біла стеля, біла підлога — усе кричало про чистоту, крім темних дерев’яних тумбочок біля ліжок. Ліжка стояли одне навпроти одного, наче в дзеркальному відображенні. На стінах висіли порожні полиці, біля вікна — стіл із двома стільцями. Ще одна медсестра, у строгій формі, сиділа за столом, щось записуючи. Її обличчя, напружене і заклопотане, видавало людину, поглинуту роботою.

Він спробував згадати ту ніч, але пам’ять вислизала, як пісок крізь пальці. Червоний пісок. Силует. Темрява. Усе ставало каламутним, наче сон, який не можна впіймати.

Двері скрипнули, і Марія повернулася, супроводжуючи високого лікаря. Його худорляве обличчя, скуйовджене світле волосся і окуляри надавали йому вигляду вченого, але втомлений погляд був гострим, мов лезо. Лише раз глянувши на нього, можна було відчути частину його втоми і обов’язку, який він віддавав людям. Він поправив окуляри, вивчаючи valentins.

— Здрастуй, Валентине, — сказав він м’яко, але з ноткою втоми. — Я Марк, головний лікар. Скажи, ти боїшся крові?

valentins завмер. Перед очима промайнули образи: кров діда, що лилася на траву, Едуард, що падав на підлогу, його власна кров, коли він порізався в лісі, упавши з самоката. Він видихнув, і на його обличчі промайнула усмішка — не радісна, а дивна, майже насмішкувата. Але тут же тіло пронизала слабкість: руки стали ватяними, кістки хрустіли, як крихкий кришталь, голова обважніла, очі стиснуло, живіт скрутило, наче хтось вивертав його зсередини. Він стиснув кулак, придушуючи симптоми, і подивився на Марка.

— Не знаю, чи можна це назвати страхом, — сказав він, намагаючись говорити рівно. — Кров викликає... дискомфорт. Залежить, про що ви хочете говорити. Ви запитали так швидко, без зайвих слів... Стоп, хіба це правильно, нічого не пояснивши і з ходу питати про таке дитину? — раптово подумав він, ще більше вибиваючись зі своїх думок.

Марк злегка кивнув, його брови насупилися, але в очах промайнув інтерес.

— А гострі предмети?

— Із цим проблем немає, — відповів valentins, відчуваючи, як голос стає твердішим, попри тремтіння в пальцях.

Далі хлопчик спостерігав, як Марія легенько штовхнула лікаря ліктем.

— Серьозно? Зразу з ходу? — прошепотіла Марія Марку, але valentins усе чудово почув.

— Як би там не було, у мене трохи погана новина: потрібно здати кров для аналізів, — сказав Марк, поправляючи окуляри. — Не переживай, усе гаразд. Марія пояснить. Ти здавав кров раніше?

— Так, із дідом, — відповів valentins, дивлячись у підлогу. — Двічі на місяць. У мене були деякі проблеми...

Марк кивнув, його погляд став задумливим, майже цепким.

— Дозволь глянути на руку.