Глава 2: Тінь на заході сонця

Глава 2: "Тінь на заході сонця"

Чотири роки потому.

Промені сонця пробивалися крізь густе листя, що оточувало затишний двоповерховий будинок у серці лісу. Сучасний, просторий, із величезними вікнами та гладкими лініями, він виглядав як оазис технологій серед дерев. Для valentins це був увесь світ — без шуму міст, без чужих очей. Тільки він, дід і ліс, що шепотів свої таємниці.

valentins сидів на ґанку, стискаючи в руках шахову дошку. Його коротке темно-каштанове волосся, трохи скуйовджене, спадало на лоб, а очі, темні, як безодня, стежили за фігуркою коня, яку він тримав у правій руці. На ньому була розстебнута червона кофта з капюшоном, що гойдався ззаду, біла футболка, чорні штани та червоні кросівки, які він обожнював за їхню яскравість. Завтра йому мало виповнитися чотири роки (дату народження лікарі записали як дату аварії), але він уже не відчував себе дитиною — не після тієї ночі, яку не пам’ятав, але яка жила в його снах, як відлуння блискавки. Хлопчик подивився вдалину на сонце, що вже майже сіло за обрій, і глибоко зітхнув. Він підвівся і пішов до діда.

— Лови! — голос діда, дзвінкий і сильний, розітнув тишу. М’яч полетів до valentins, але той не встиг — снаряд пронісся за міліметр від обличчя, зачепивши волосся поривом вітру.

— Запізно, — дід розсміявся, підбираючи м’яч. Хлопчик подивився на старого: акуратно вкладене біле волосся, бадьоре обличчя, а спортивна куртка й штани сиділи так, ніби він був не літнім магнатом, а молодим атлетом. У свої роки він виглядав неймовірно: підтягнутий, із гострим поглядом, як у яструба. Ще б пак — він успішний власник двох великих компаній.

— Треба бути швидшим, мій хлопчику. Світ не чекає.

valentins насупився, але не на діда — на себе. Він ненавидів програвати, навіть у грі. Дід помітив його погляд і підморгнув.

— Ходімо, покажу тобі зірки, — сказав він, вказуючи на телескоп біля вікна другого поверху. — Сьогодні ніч ясна, Юпітер видно.

valentins зітхнув. — Астрономія? — подумав він. Так, звучить красиво, і хлопчик сам любить дивитися на зоряне небо та виявляє певний інтерес до космосу, але зірки плуталися в його голові, як букви в книгах, які він ще не дочитав. Навіть знайти якесь сузір’я він не міг, наче сліпе кошеня. Він справді старається, але не бачить. А дідусь тільки сміявся, коли хлопчик плутав сузір’я, але в його сміху була гордість.

У будинку на них чекав святковий обід. Дід поставив торт, запалив чотири свічки й вручив подарунки. Чотири книги: "Психологія: робота мозку", "IT: від нуля до всього", "Стратегії для тих, хто бачить далі", "Загальне, або різне мислення". valentins ковзнув поглядом по обкладинках, приховуючи глибоке розчарування. Книги були його життям — він навчався з дідусем днями й ночами. valentins не ходить до садочка чи чогось подібного, натомість він постійно вчиться за ініціативи діда. Хлопчику навіть іноді здається, що той просто одержимий навчанням.

— Читай, запам’ятовуй, використовуй і витягуй користь, — сказав дід, і його голос став серйознішим.

І тут, поки хлопчик сумно дивився на книги, дід приніс другий подарунок. Клітка. Усередині сиділа пташка — яструб, із голодними очима й пазурами, гострими, як леза. Вона дивилася на valentins, і той відчув, як серце забилося швидше. У хлопчика аж загорілися очі.

— Ха-ха-ха! — засміявся дідусь, помітивши цей неймовірний блиск. Вона твоя, — дід посунув клітку. — Назви її. І знайди спільну мову, — сказав він бадьорим і веселим голосом, поплескавши його по плечу. Раптом дідусь надів на нього якийсь синій шарф. Хлопчик із великою радістю, змішаною з подивом, подивився на старого.

— У нашої родини є традиція, — продовжив дідусь уже тихим, спокійним голосом. — Дарити птаха з роду яструбиних і якийсь одяг. Наш рід дуже старий, це просто традиція. Я не знаю, звідки вона, але ми її дотримуємося. Колись я теж отримав такий подарунок від свого батька: він подарував мені орла й кросівки. Я їх дуже цінував, швидко з них виріс, тому шарф такого розміру. З днем народження, мій хлопчику!

valentins дивився на свого улюбленого дідуся з неймовірним інтересом і захопленням.

Захід сонця.

Сонце тонуло за деревами, заливаючи подвір’я багряним світлом. Тіні росли, густі, як чорнило. valentins вибіг на галявину, вказуючи на небо.

— Діду, дивись! — гукнув він, і голос дзвенів від захвату.

І раптом серце вдарило так сильно, що світ здригнувся. Свідомість і підсвідомість наче похилилися з тіла з невідомою вагою. Зір, слідуючи ритму, швидко змінився. По тілу з кожним ударом серця йшла вібрація від будинку, ніби хлопчика щось виштовхувало. Слух заклало. Правий очей наповнив біль — нестерпний, мов розпечена голка. Усе тіло викручувалося зсередини, викликаючи ще більшу агонію. valentins нахилився вперед, хапаючись за траву і зробивши глибокий, важкий вдих, але й це було нестерпно боляче, ніби легені були як алюмінієва банка, а ребра ламалися під нею, одночасно розриваючи її. Повільно, наче уві сні, він повернув голову до будинку.

На горизонті стояв силует. Високий, закутаний у рвану мантію, з капюшоном, що приховував обличчя. Його тіло було обмотане бинтами, вкритими червоним піском, який кружляв у повітрі, мов пил з іншого світу. Очі — чорно-золоті, порожні, безжиттєві. У руці — меч, темний, наче викуваний із тіней.

— Валентинсе, відступи трохи назад, — спокійно сказав він, але його голос став напруженим.

Запізно.

Лезо увійшло в плоть так легко, ніби крізь туман.

Крові не було. Дідусь зробив крок назад, але ще не впав. Він дивився на Валентинса, його губи здригнулися, ніби він хотів щось сказати… Але він звалився на траву, і світ завмер.

valentins не встиг закричати. Не лише не встиг, але й не зміг. Біль в оці вибухнув, як блискавка тієї ночі. Його тіло здригалося, свідомість тонула в темному тумані. Останнє, що він побачив, — силует ішов до нього, пісок кружляв навколо, як рій. Після кожного його легкого кроку залишався слід, слід із червоного піску. А потім — темрява. Хлопчик знепритомнів.