Глава 1: Народження в тіні

Глава 1: "Народження в тіні"

00:27. Гроза. Дорога. Швидкість.

Ніч була густою, як чорнило, розлите по небу. Злива хльостала по асфальту з люттю, ніби намагаючись стерти з лиця землі всі сліди людського існування. Блискавки розривали темряву спалахами сліпучого світла, на мить вихоплюючи з мороку силует самотньої машини, що мчала вузькою дорогою на краю лісу. Дерева гнулися під вітром, їхні гілки дряпали повітря, мов пазурі невидимого звіра. Машина неслася вперед, розрізаючи ніч, наче ніж, що впивався в плоть. Всередині панувала тиша, яку порушували лише гул двигуна та рідкісні схлипування.

За кермом сидів чоловік із обличчям, висіченим із каменю — зосереджений, крізь окуляри можна було розгледіти очі, прикуті до дороги, але думками десь далеко. Він не просто вів машину; він боровся з бурею, з долею, із самим собою. На задньому сидінні, стискаючи в руках крихітний згорток, сиділа жінка — бліда, мов привид, з очима, повними втоми і страху. Її дихання було слабким, уривчастим, ніби життя вже вислизало з неї. У згортку лежало немовля — крихітне, тендітне створіння, яке ще не знало, що світ, у який воно прийшло, уже готовий розчавити його.

Час сповільнився, перетворюючись на симфонію хаосу: краплі дощу барабанили по даху, вітер завивав, а блискавки танцювали в небі, мов вісники біди. І раптом — спалах. Біле полум’я вибухнуло в повітрі, засліплюючи, оголюючи кожну деталь: завмерлі краплі в повітрі, розширені зіниці чоловіка в дзеркалі заднього виду, жах в очах жінки, яка міцно притискала дитину до грудей. Звук прийшов слідом — оглушливий, мов рев розірваного неба. Блискавка вдарила прямо в машину, метал закричав, розколюючись надвоє. Вогонь і дим заповнили салон, світ перевернувся у вихорі болю і темряви. Усе зникло в білому світлі й гуркоті, залишивши по собі лише відлуння.

01:14. Ліс. Сліди.

Ліс шелестів під поривами вітру, але звук здавався приглушеним, ніби сама природа затамувала подих. Дорога була всіяна уламками — покрученим металом, осколками скла, які виблискували під ліхтарями поліцейських машин. У повітрі висів запах горілої гуми й озону, змішаний із чимось металевим, майже кривавим.

— Кажу ж, я просто їхав до батьків! І по дорозі... ось це! — голос водія, першого свідка, тріскався, мов старе скло під тиском. Він стояв на узбіччі, мокрий від дощу, з руками, що тремтіли від шоку. Його очі гасали від поліцейського до розбитої машини.

Старший поліцейський, міцний чоловік із втомленим поглядом, не зводив із нього очей. Він уже бачив забагато таких ночей — аварій, зникнень, загадок, які ніколи не розгадувалися.

— Машина вщент. У салоні — одна дитина. Тіла батьків? Нуль. А навколо... навколо цей червоний пісок! Щось новеньке, — пробурмотів він, киваючи напарнику. Пісок був усюди: тонкий шар, мов пил із іншого світу, що переливався під світлом ліхтарів дивним, майже кривавим відтінком. Не пісок із пляжу, не бруд із дороги — щось чужорідне.

Напарник, молодий хлопець із блокнотом у руках, оглянув місце:

— Так, тут не посперечаєшся. Дитина без свідомості, її вже везе "швидка" до лікарні. Не факт, що виживе, але те, що вона жива після такого... уже диво. Слідів вибухівки немає, машину за базою не пробити — номерні знаки оплавились. Інших зачіпок поки не знайшли. Тільки цей пісок. Дивний, наче... не звідси.

Водій провів рукою по обличчю, стираючи дощ і піт:

— Я не знаю.

Ліс мовчав, але в його глибині, за деревами, здавалося, хтось спостерігав. Тіні ворушилися, чи це був лише вітер?

02:15. Лікарня. Кінець огляду.

У лікарні панував хаос — сирени, крики, запах дезінфекції, змішаний із тривогою. Лікарі в білих халатах метушилися навколо крихітного тіла на кушетці, готуючись до найгіршого. Хлопчик — новонароджений, не старший за кілька днів — лежав нерухомо, його шкіра була блідою, мов пергамент. На комбінезончику, що дивом уцілів, було вишито вручну: "valentins". Дивне ім’я, архаїчне, як із старих легенд, яке в наші дні не використовується. Лікарі записали його як "Валентин", адже це сучасна версія цього імені.

— Аналізи готові? — запитав головний лікар, похмуро дивлячись на монітори. Прогнози були невтішними: аварія — шанси на виживання мінімальні. Але реальність спростувала всі очікування. Хлопчик постраждав менше, ніж передбачалося: опіки мінімальні, переломів немає, стан швидко стабілізується.

Частину аналізів відправили до поліції — для розслідування, для пошуку родичів. Але виникла проблема: потрібне було термінове переливання крові, а її група залишалася невідомою. Аналізи показали щось незвичайне — кров не вписувалася в стандартні типи, наче в ній була домішка чогось... іншого. Лікарі перезирнулися, але списали це на помилку обладнання.

Хлопчик на мить розплющив очі — вони були темніші за чорне — і знову провалився в сон. У палаті запала тиша, яку порушував лише писк моніторів.

Через місяць. Дільниця.

Місяць потому справа лежала в архіві, вкрита пилом забуття. Жодних зачіпок не знайшли: ні тіл батьків, ні слідів, ні пояснення червоному піску, експертизу якого провести не вдалося. Поліцейські розводили руками — ще одна таємниця, що розчинилася в бюрократії. "Нещасний випадок", — свідчив офіційний вердикт. Хлопчика виписали з лікарні і передали до притулку.

Ще через два тижні до притулку з’явився якийсь літній чоловік. Він дивився на хлопчика з дивним блиском в очах, наче побачив у ньому не просто сироту. "Я візьму його під опіку", — сказав він тихо, і документи були підписані без зайвих питань.

Валентин — valentins — покинув лікарню в руках нового опікуна, не знаючи, що його життя тільки починається. А тіні в лісі, ті самі, що шепотіли в ніч аварії, продовжували спостерігати.