Розділ №10. Обійми між могильних плит

Клятий професор Дезмонд…! От хіба не можна було придумати якийсь спокійніший спосіб познущатися зі своїх адептів на заліку? Ні! Треба було йому підіймати натовп зомбі задля дискотеки з самого ранку! Хоч би ніччю влаштував це знущання, щоб ховатися було легше! Так ні, зранку! Ніби для мене недостатньою каторгою було вставати в таку годину й воскрешати себе…

Не знаю як довго ми бігли, але коли на горизонті показалася знайома статуя янгола біля ректорського склепу, я ладна була молитися всім богам! Дихання те й діло збивалося з ритму. Ми хутко прослизнули у вузьку щілину між ним та сусідньою напівзруйнованою усипальницею якраз у ту мить, коли позаду почулося розлючене гарчання. 

Чужі теплі долоні штовхнули мене глибше, намагаючись сховати від нечисті. Пальці втулилися в зарослі зимових троянд, дякуючи всім богам за те, що можна було ними перебити свій запах. Ми стояли настільки близько, що я чула, як шалено калатає серце Вайленса.

— Чому саме сюди, Сніжинко? — прохрипів він, намагаючись ковтнути повітря. Його обличчя розчервонілося, а пасмо світлого волосся прилипло до спітнілого чола. — Я зовсім не проти, але хіба не логічніше було б тікати до краю купола? 

— Бо тут їх найменше, — видихнула, не випускаючи його руки. Наші пальці все ще були переплетені так міцно, що кісточки побіліли. — До країв купола нам аж ніяк не можна. Він ганятиме нечисть по колу і там нас швидше впіймають.

— Звідки ти це знаєш...? — Вайленс втомлено примружився, вдивляючись у мої очі. 

Я відкрила рот, щоб видати якусь саркастичну відмовку про «жіночу інтуїцію», але не встигла я й слова мовити, як очі Вайленса злякано завмерли. Чорні зіниці раптово розширилися, відбиваючи тьмяне світло магічного купола. Хлопець різко штовхнув мене глибше в тінь, притискаючи зі всієї сили до шорсткої плити та затискаючи долонею мій рот. Я хотіла було обуритися, але залізна хватка і його напружений погляд змусили мене заціпеніти.

Його обличчя опинилося в небезпечній близькості від мого. Я відчувала гарячий подих на своїй щоці, а в навушниках, які знову почали вловлювати хвилі чужої свідомості, чіткою луною прозвучало: «Не такі обійми з нею я собі уявляв… Хоч би те зомбі нас не помітило в такій позі…». Від цих слів моє дурне серце пропустило удар. Він що, уявляв наші обійми? З чого б це? 

З-за повороту почулося важке човгання. Місцеве зомбі з рештками академічної мантії повільно пройшло повз нашу щілину. Воно зупинилося буквально за метр від нас, принюхуючись до повітря, але магічний фон старого склепу, на щастя, перебивав наш живий фон. Тому чудовисько швидко втратило інтерес та пішов далі. 

— Добре, Сноу… — прошепотів він на моє вухо, поправляючи іншою долонею троянди, які затулили частину мого обличчя. — Твоя взяла. Я зовсім не проти побути з тобою тут, поки містер Дезмонд не вгамує кладовище. Тільки давай будемо розмовляти пошепки.  Не те щоб я так сильно хотів цей залік, як ти, але виправдовуватися перед цим старим кошмаром за наші обійми я точно не готовий. 

Чого вже там, я теж не була готовою до цього. Тому обережно хилитнула головою та спробувала трохи розслабитись. Десь над нашими головами почав сипатися дрібний, колючий сніг. Я те й діло ловила думки рідкісних адептів, які пробігали повз нас й раділа, що хоча б зомбі не вміли думати. Принаймні ті, яких на нас спустив професор. 

 Не знаю скільки ми так стояли, але в якусь мить серед круговороту чужих слів, я зловила на собі пронизливий погляд та ще одну думку: 

“І як після обіймів між могильних плит, вона захоче мене поцілувати…?”