Розділ №8. Заздрісні погляди

Вайленс чекав біля підніжжя гвинтових сходів. Він уже встиг переодягнутися в чорну сорочку, яка підкреслювала його гострі плечі та рівну поставу. Варто мені було наблизитися, як він відірвався від споглядання  якогось блокнота, сховав його й занервував. Ніби мені було діло до його особистих записів. Теж мені…

Смішно, але сьогодні навушники працювали, як на зло, паршиво. Чужі думки хоч і не чулися ніби мої власні, але вони віддавалися тихим фоном, який монотонно обурювався на все у світі. Напевно тому мені вдалося почути: «Залишилося якось віддати їй зілля від болю й не виставити себе при цьому повним бовдуром. Може просто підкинути їй в сумку? Чи залишити на парті? Хоча, яка дурепа буде пити невідоме зілля в кабінеті некромантії? Думай, Вайленсе... Думай...».

— Готова до пар? — запитав він, ховаючи маленький  шкіряний блокнот в сумку та перебираючи між пальців якусь колбу.

— Настільки, наскільки можна бути готовою до лекції з некромантії о восьмій ранку, — відказала я, намагаючись абстрагуватися від зайвих звуків та здивованих поглядів. Але виходило погано і його зілля мені не завадило б. — У тебе часом немає нічого з собою від болю?

— Є, — поспіхом видихнув він та вручив мені ту саму пляшечку.

Я вже було хотіла її випити, як чергова хвиля шуму на якусь мить стала гучнішою. «Це правда?», «Кажуть, вона навіть не чує, як він до неї звертається...», «Як він погодився?», «Та вона ж потвора!» — лунало за нашими спинами.  Кожне кляте слово тиснуло на скроні, опускаючи мій настрій кудись в підземний світ. Солодкувате зілля полилося горлянкою, а я так і стояла посеред коридору й пронизувала адептів вбивчим поглядом. 

— Не звертай на них уваги, — тихо сказав Вайленс, намагаючись ненароком торкнутися моєї долоні. Ми стояли так близько, що збоку  здавалося ніби ми щонайменше друзі. Й можливо тому це так зачепило дівчат. — Вони просто заздрять.

— Чому? — здивовано підняла брову й перевела погляд вже на нього. — Моїй репутації «психопатки» чи твоїй славі «мученика всієї академії»? Чи, можливо, їм хочеться скуштувати мій головний біль? Як гадаєш, може все ж таки стукнути їх разочок магією об стіну, раз їм так хочеться побути на моєму місці?

— Я б із радістю подивився б на це, — мало не розсміявся хлопець, все ж таки торкаючись зап'ястя на кілька секунд. — Але, боюсь, містер Дезмонд не оцінить навалу недобитих адептів у коридорі. Тому давай пошкодуємо їх? Їхня заздрість їм все одно вилізе боком.

— Коли? — недовірливо перепитала, бажаючи знати конкретні терміни. — Знав би ти про що думають всі ці дівчата, ти б так не думав. Половина з них мріє про тебе у своєму ліжку, і про мене десь на кладовищі.

— Якщо хочеш, я можу розповісти їм, що провів пів ночі на твоєму ліжку, щоб вони мирно вдавилися слиною і тобі за це нічого не було, — серйозно промовив хлопець, а я не втрималася й розсміялася. Напевно, це було б ідеальним рішенням у цій ситуації. Але, боюсь, якби містер Дезмонд дізнався б що це я стала причиною стількох смертей, то змусив би мене копати для них ями. А провести цей тиждень в обіймах лопати на кладовищі я не хотіла. 

— У тобі пропадає добрячий романтик, Вайленсе, — мило зауважила,  нахиляюсь до його вуха й прошепотіла. — Якщо вони зараз самостійно вдавляться й перестануть базікати за нашими спинами, я стану трішечки щасливішою. 

“Якщо ти наблизишся ще трохи, то в мене стане серце…” — майнуло в його голові. — “Хоча тебе, напевно, зробить ще щасливішою…”. І ж не посперечаєшся! На моїх губах застигла весела посмішка  й навіть набридливе гудіння на фоні більше не турбувало. Флай настільки повеселив, що я навіть вирішила пошкодувати його нервову систему й відсунулась назад. Якось до масового вбивства не хотілося доходити. Особливо перед заліком з некромантії. Цікаво, що цей старий божевільний впертюх приготував для нас…?