Розділ №7. Милі чутки

Ранок просочився в кімнату набридливим гудінням будильника. Я стомлено розплющила очі, намагаючись не робити різких рухів. У скронях звично пульсував монотонний гул, тому я не відразу помітила, що щось не так. Вайленс не пішов на ліжко та не спав у кріслі, як ми домовлялися з ним. Ні. Він заснув, сидячи на підлозі й схиливши голову на матрац прямо на мою руку. Бліде, витончене обличчя було розслабленим й на диво спокійним, ніби він все життя спав так. Вії хлопця здригнулися, і він повільно підняв на мене сонний погляд, намагаючись усвідомити, як він тут опинився. Пояснювати очевидне якось не хотілося, тому я скористалася цією заминкою та встала з ліжка.

— Чорт, — прошепотів він, не поспішаючи здійматися з нагрітого місця. “Бовдур… я ж мав прокинутися раніше за неї…! Вона мене точно вб’є тепер… Мало того що вдерся в її кімнату, так ще й всю ніч гіпнозував поглядом. От як тепер їй пояснити все це?” — Пробач. Я не хотів, щоб магія тебе турбувала, от і сидів поруч й ненароком заснув.

— Нічого, — спокійно відповіла йому, хоча серце зрадницьки прискорило ритм від подібних думок. Цікаво, він що, розглядав мене поки я спала? Для чого? — Але ти не мусив сидіти на підлозі всю ніч. Зі мною нічого не сталося б, якби прокляття ненароком розбудило. Я все одно погано сплю.

— Чому?  — замовк він на мить, вдивляючись у моє обличчя з дивним виразом обличчя. Скроні жахливо загуділи і я наморщила лоба, заходячи за стіл. Навушники за ніч зарядилися, слава небесам й можна було їх вдягати. — Тобі погано…?

— Просто мігрень, — тихо пояснила, намагаючись втихомирити шквал думок у своїй голові. — Я дуже чутлива до звуків. Тому мені потрібна тиша, щоб нормально існувати та спати.

— Ясно, — він кивнув і, на моє здивування, майже безшумно здійнявся з підлоги та сів на ліжко. — Виходить ці навушники на столі потрібні не для посилення звуків, а навпаки…? Для приглушення…?

— Так, Вайленсе, — нервово видихнула повітря й поклала їх у футляр. Він би все одно дізнався про цю мою особливість й краще, якщо це буде моя вигадана версія, ніж реальна. Телепатів ніколи не любили. А тут за мене нікому буде заступитися. — Але якщо ти комусь скажеш про це, я тебе...

— Можна й без погроз, я все одно не збирався нічого розповідати, — байдуже відповів він, знизуючи плечима. Його пальці пригладили волосся на голові й хлопець підняв свою сумку з підлоги. — Мені просто стало цікаво чи правдиві про тебе чутки.

— Які чутки…? — ніяково запитала, зупиняючись на місці.

— Половина академії вважає тебе глухою, тому що ти мило їх ігноруєш. А інша половина думає, що ти психопатка, яка всіма силами уникає людей, — почав він пояснювати.

— Слава богу! — полегшено видихнула, радіючи, що за цей рік нічого не змінилося. — Нехай так і залишається.

— Чому…? — поцікавився він, розглядаючи кімнату в денному світлі й проводячи пальцями коло зимових троянд, які я нещодавно нарвала у вазу та поставила коло ліжка. — Хіба тобі ніколи не хотілося мати когось поруч, хто б тебе розумів? Хто б допомагав та піклувався про тебе?

— Хотілося, — не стала відпиратися від очевидного. — Але у мене ніколи не було нікого, хто б затримався в моєму житті на довгий час. Лише я, Вайленсе. Тому я сама стала для себе такою людиною. І якщо на цьому мій допит закінчено, то я рекомендую тобі йти до себе та збиратися на пари.

— Проганяєш мене…? — запитав він наче побите цуценя. — Нам все одно доведеться весь день бути поруч один з одним. Пари у нас спільні. Їдальня також спільна. Спати доведеться знову разом.

— Може ти ще хочеш й разом душ прийняти…? — буркнула йому, милуючись гарною картиною розчервонілого хлопця. Він так кумедно зашарівся, що я навіть не змогла стримати посмішки.

— Добре, я піду, — нарешті вичавив він із себе, хапаючи сумку так поспіхом, ніби за ним гналися всі демони пекла. — Зустрінемося внизу.

Двері за ним зачинилися з легким клацанням, залишаючи мене наодинці з тишею, яка тепер здавалася не такою вже й холодною. Мої очі зачепилися за  дзеркало. «Ти справишся», — повторила собі наче закляття, опускаючи погляд на зимові троянди у вазі.  Вони цвіли лише в морози, живлячись холодом, так само як я колись навчилася живитися своєю самотністю. Але навіть вони не були вічними й вже починали засихати. Швидко привівши себе до ладу, я натягнула звичну маску байдужості й сунулась на вихід.