Розділ №6. Обійми на кладовищі

Холод плити пронизував пальці. Десь неподалік чулися тихі кроки, поки Вайленс притискав мене до себе так сильно, що я відчувала кожен удар його серця. Воно калатало, мов скажений метроном, вступаючи в дисонанс із моїм власним пульсом, що гупав десь у скронях. Гарячі пальці все ще затискали мій рот, рятуючи нас від неприємностей.  «Не такі обійми я собі уявляв...» — повторювалося в моїй голові, поки ми перечікували наступ. Чуже дихання лоскотало шкіру, змушуючи мене мимоволі втиснутися спиною в шорсткий камінь плити, а грудьми — у його сорочку. Якщо нас зараз не з’їдять зомбі, я точно помру від цих дурних почуттів, які невідомо з чого виникнули. 

— Тихіше, — ледь чутно видихнув він мені у саме вухо, перш ніж почати опускати руку від мого обличчя. Його великий палець невагомо провів по моїй нижній губі, ніби навмисно затримуючись. 

«Чому тут так мало місця..! Хоч би не розчавити її...» — майнула його думка. А слідом почулася доволі таки мила лайка:

— Щоб цього божевільного воскрешали кожен день недоучки…! — за пів метра від нас пройшла “мила” домашня тваринка містера Дезмонда — напіврозкладений лорд у залишках академічної мантії. Варто було їй зникнути з горизонту, як ми обидва полегшено видихнули, почуваючись ще глибше в щілину, оповита зимовими трояндами. Добре, що вони непогано так маскували наш аромат й плелися по цьому склепу суцільною пеоеною. — Чи ще краще... Віддали після смерті на досліди й шукали в його сивій голові відділ мозку, який відповідає за милосердя.

— Гадаєш, що допоможе? — поцікавилася в нього пошепки. — Я не думаю, що воно в нього колись взагалі було. Так само як і в тебе.

— Чому це у мене його немає? — спокійно так запитав він, забираючи долоню й впираючись нею в стіну коло моєї голови. — Хіба я встиг зробити щось не так?

— Мені достатньо знати, що ти про це подумав, — ляпнула перше, що прийшло в голову, моментально прикушуючи губу від усвідомлення своєї дурості. Це ж треба було так проколотися! — Мало того, що погодився на це прокляття, так ще й навіть не плануєш йти до Воліанта аби він його зняв. І як наслідок, замість того, щоб перейматися лише за себе, я вимушена ще й перейматися за тебе.

— Сніжинко, — прошепотів він, нахиляючись впритул. Сірі очі швидко закліпали й Вайленс знову притулився ближче, помітивши небезпеку.

«Кляті зомбі...! Вічно невчасно повзають...! Хоча, може воно й на краще. Навряд чи вона зраділа б, дізнавшись, що мені подобається знати, що вона про мене думає. Навіть якщо це думки про мою швидку кінчину...». Чергова нечисть прогарчала посеред кладовища й ми на мить наморщили лоба.  Мінус один адепт. Цікаво, скільки їх там взагалі залишилося? Час стікав занадто швидко.

— Я доволі милосердний, Сніжинко, — продовжив він говорити після того, як довкола знову запанувала тиша. — І я турбуюсь про твою репутацію, тому за весь цей час жодного разу не схопив тебе за руку на публіці. Хоча так було б значно легше. Але я не хочу, щоб не тебе кидалися інші дівчата через мене, і щоб тебе турбували чутки на рівному місці.

— Гадаєш, що зараз про нас не говорять? — мало не розсміялася йому в обличчя, згадуючи всю ту гидоту, яку мені довелося слухати у перервах між тим, як навушники чистили шум. — Чутки вже розлетілися. І чим довше ти відтягуєш порятунок, тим божевільніші версії будують твої панянки.

— Невже? — задоволено посміхнувся хлопець, прибираючи з мого волосся листочок, який впав із троянд навколо нас. — І яка ж найбожевільніша версія наразі?

— Яка? — повторила за ним, згадуючи його думки. — Така, що ми з тобою таємно зустрічаємось і я тобі подобаюсь.

— Погано... — нахмурився він, на мить відвертаючи обличчя на світло. «Як би ті дурепи їй нічого не наговорили, поки я не розберусь з пророцтвом...» — Тебе це турбує...?

— Мене турбуєш ти, — ані краплі не збрехала, намагаючись усвідомити, що саме тільки-но почула. Яке ще до біса пророцтво? Він що, бачив наше майбутнє...? Як ми цілуємось...? — Не хочеш нічого мені розказати?

Мої очі вперлись у очі Вайленса, поки я зі всіх сил намагалася тримати язика за зубами. Хотілося прямо спитати в нього, що саме він бачив і коли, але якби я це зробила, довелося б пояснювати звідки я про це дізналася. А підставляти себе не хотілося. Тому я вперто чекала відповідь. Й Вайленс, напевно, зрозумів щось, бо вже розтулив рота. Але в наступну мить по кладовищі пронеслась силова хвиля, знаменуючи кінець пари.