Розділ №6. Зіпсоване свято

Що за несправедливе життя? Мало того, що доводиться чути кожного бовдура, так ще й проблеми сиплються горою… Завтра на першій парі залік з некромантії. Потім артефакторика і ще купа справ. А я приклеєна до якогось сумнівного красеня, до якого своєю чергою приліплений поглядами добрячий пласт адепток. Ніби їм дивитися більше не було на кого…

Тепла ковдра огортала плечі, поки я намагалася зібрати себе по частинках. Їсти не хотілося. Спати не хотілося. І загалом хоч щось робити в принципі.... Цей нещасний день витягнув з мене всі сили. Якщо відкриття тижня присвяченому до дня всіх закоханих було таким нервовим, то далі буде тільки гірше. Сподіваюся, чужі розбиті серця не розіб’ють мій мозок, поки я шукатиму новий камінь мовчання до своїх навушників. 

— Сніжинко…? — почувся шепіт з кутка кімнати. Видно не в однієї мене видався важкий вечір.  

— Що…? — ніяково повернулася обличчям в його сторону й стала мимоволі розглядати Вайленса, скрученого на кріслі клубочком. 

— Напевно дурне питання, але… — зам’явся він на кілька секунд. — Ти ж не планувала з кимось святкувати цей тиждень закоханих? Я нічого не зіпсував тобі?

— Планувала, — нахнюпила носа, згадуючи, як мріяла провести це “прекрасне” свято у своїй самотній чудовій кімнаті, наодинці з собою та зі смаженою картоплею. Ідеальна романтика! Тільки я, сама з собою і для себе. 

— Ти з кимось зустрічаєшся…? — вичавив він з себе. — Тобі хтось подобається…? Хто…?

— Я, Вайленсе, — вирішила пошкодувати його психіку, поки він не засипав мене своїми питаннями. — Я собі подобаюсь. І ти зіпсував мені побачення з собою в ідеальній тиші. Тому увімкни залишки совісті й лягай спати. 

— Вибач, Сніжинко… — прошепотів він якимось занадто задоволеним голосом. “Принаймні не доведеться пояснювати якомусь бовдуру, що я з нею нічого не робив ніччю. Хоча… Якби він існував, то точно не повірив би, що вона з кимось іншим проводить вечори. Ця сніжинка напевно втекла б на безлюдний острів якби могла…” . — Якщо хочеш, я можу посмажити тобі її завтра ввечері. Поїмо разом.

— Гадаєш, що смажена картопля зможе виправити ситуацію в якій ми з тобою опинилися? — скептично перепитала, розглядаючи його силует в напівтемряві. — Думаєш, вона настільки всемогутня…?

— Якщо ти її любиш — тоді так. Принаймні, вона може зробити тебе щасливою. Хіба це вже не багато? — чувся низький голос, відбиваючись від стін кімнати. 

— Багато, Вайленсе, — погодилась, зручніше вкриваючись ковдрою. — Але вона суттєво нічого не змінить. Краще сходи до Воліана та спитай в нього коли він зможе зняти це прокляття. 

— Він не зніме його, тому спробуй якось прийняти цю ситуацію. Ми зі всім розберемося…

— Хотілося б повірити в це, — прошепотіла й додала подумки “...але не віриться”. 

—  Теплої ночі тобі. Я постараюся не говорити забагато й не заважати тобі. 

Краще б ти постарався не думати стільки… А то на тебе жодного амулета не вистачить. Читати чиїсь думки безперестанку — ще те знущання. Особливо, коли людина не знає про це і не фільтрує сказане. За останній рік з навушниками, я так сильно відвикла від цього шуму, що хотілося на якусь мить оглухнути. Ще й камені мовчання розряджаються… І де мені їх тепер шукати?