Розділ №4. Заздрісні погляди

Ранок просочився в кімнату набридливим гудінням будильника. Я стомлено розплющила очі, намагаючись не робити різких рухів. У скронях звично пульсував монотонний гул, тому я не відразу помітила, що щось не так. Вайленс не пішов на ліжко і не спав у кріслі як ми домовлялися з ним. Ні. Він заснув, сидячи на підлозі й схиливши голову на матрац прямо на мою руку. Бліде, витончене обличчя було розслабленим й на диво спокійним, ніби він все життя спав так. Вії хлопця здригнулися, і він повільно підняв на мене сонний погляд, намагаючись усвідомити, як він тут опинився. Пояснювати очевидне якось не хотілося, тому я скористалася цією заминкою та встала з ліжка.

— Чорт, — прошепотів він, не поспішаючи здійматися з нагрітого місця. “Бовдур… я ж мав прокинутися раніше за неї…! Вона мене точно вб’є тепер… Мало того що вдерся в її кімнату, так ще й всю ніч гіпнозував поглядом. От як тепер їй пояснити все це?” — Пробач. Я не хотів, щоб магія тебе турбувала, от і сидів поруч й ненароком заснув.

— Нічого, — спокійно відповіла йому, хоча серце зрадницьки прискорило ритм від подібних думок. Цікаво, він що, розглядав мене поки я спала? Для чого? — Але ти не мусив сидіти на підлозі всю ніч. Зі мною нічого не сталося б, якби прокляття ненароком розбудило. Я все одно погано сплю.

— Чому?  — замовк він на мить, вдивляючись у моє обличчя з дивним виразом обличчя. Скроні жахливо загуділи і я наморщила лоба, заходячи за стіл. Навушники за ніч зарядилися, слава небесам й можна було їх вдягати. — Тобі погано…?

— Просто мігрень, — тихо пояснила, намагаючись втихомирити шквал думок у своїй голові. — Я дуже чутлива до звуків. Тому мені потрібна тиша, щоб нормально існувати та спати.

— Ясно, — він кивнув і, на моє здивування, майже безшумно здійнявся з підлоги та сів на ліжко. — Виходить ці навушники на столі потрібні не для посилення звуків, а навпаки…? Для приглушення…?

— Так, Вайленсе, — нервово видихнула повітря й поклала їх у футляр. Він би все одно дізнався про цю мою особливість й краще, якщо це буде моя вигадана версія, ніж реальна. Телепатів ніколи не любили. А тут за мене нікому буде заступитися. — Але якщо ти комусь скажеш про це, я тебе...

— Можна й без погроз, я все одно не збирався нічого розповідати, — байдуже відповів він, знизуючи плечима. Його пальці пригладили волосся на голові й хлопець підняв свою сумку з підлоги. — Мені просто стало цікаво чи правдиві про тебе чутки.

— Які чутки…? — ніяково запитала, зупиняючись на місці.

— Половина академії вважає тебе глухою, тому що ти мило їх ігноруєш. А інша половина думає, що ти психопатка, яка всіма силами уникає людей, — почав він пояснювати.

— Слава богу! — полегшено видихнула, радіючи, що за цей рік нічого не змінилося. — Нехай так і залишається.

— Чому…? — поцікавився він, розглядаючи кімнату в денному світлі й проводячи пальцями коло зимових троянд, які я нещодавно нарвала у вазу та поставила коло ліжка. — Хіба тобі ніколи не хотілося мати когось поруч, хто б тебе розумів? Хто б допомагав та піклувався про тебе?

— Хотілося, — не стала відпиратися від очевидного. — Але у мене ніколи не було нікого, хто б затримався в моєму житті на довгий час. Лише я, Вайленсе. Тому я сама стала для себе такою людиною. І якщо на цьому мій допит закінчено, то я рекомендую тобі йти до себе та збиратися на пари.

— Проганяєш мене…? — запитав він наче побите цуценя. — Нам все одно доведеться весь день бути поруч один з одним. Пари у нас спільні. Їдальня також спільна. Спати доведеться знову разом.

— Може ти ще хочеш й разом душ прийняти…? — буркнула йому, милуючись гарною картиною розчервонілого хлопця. Він так кумедно зашарівся, що я навіть не змогла стримати посмішки.

— Добре, я піду, — нарешті вичавив він із себе, хапаючи сумку так поспіхом, ніби за ним гналися всі демони пекла. — Зустрінемося внизу.

Двері за ним зачинилися з легким клацанням, залишаючи мене наодинці з тишею, яка тепер здавалася не такою вже й холодною. Мої очі зачепилися за  дзеркало. «Ти справишся», — повторила собі наче закляття, опускаючи погляд на зимові троянди у вазі.  Вони цвіли лише в морози, живлячись холодом, так само як я колись навчилася живитися своєю самотністю. Але навіть вони не були вічними й вже починали засихати. Швидко привівши себе до ладу, я натягнула звичну маску байдужості й сунулась на вихід.

Вайленс чекав біля підніжжя гвинтових сходів. Він уже встиг переодягнутися в чорну сорочку, яка підкреслювала його гострі плечі та рівну поставу. Варто мені було наблизитися, як він відірвався від споглядання  якогось блокнота й занервував. Смішно, але сьогодні навушники працювали паршиво. Чужі думки хоч і не чулися ніби мої власні, але вони віддавалися тихим фоном, який монотонно обурювався на все у світі. Напевно тому мені вдалося почути: «Залишилося якось віддати їй зілля від болю й не виставити себе при цьому повним бовдуром. Може просто підкинути їй в сумку? Чи залишити на парті? Хоча, яка дурепа буде пити невідоме зілля в кабінеті некромантії? Думай, Вайленсе... Думай...».

— Готова до пар? — запитав він, ховаючи маленький  шкіряний блокнот в сумку та перебираючи між пальців якусь колбу.

— Настільки, наскільки можна бути готовою до лекції з некромантії о восьмій ранку, — відказала я, намагаючись абстрагуватися від зайвих звуків та здивованих поглядів. Але виходило погано і його зілля мені не завадило б. — У тебе часом немає нічого з собою від болю?

— Є, — поспіхом видихнув він та вручив мені ту саму пляшечку.

Я вже було хотіла її випити, як чергова хвиля шуму на якусь мить стала гучнішою. «Це правда?», «Кажуть, вона навіть не чує, як він до неї звертається...», «Як він погодився?», «Та вона ж потвора!» — лунало за нашими спинами.  Кожне кляте слово тиснуло на скроні, опускаючи мій настрій кудись в підземний світ.