Розділ №4. Твоє особисте прокляття

Важка тиша огортала простір. Вайленс мовчав, розглядаючи мене своїми темно-сірими, як зимова ніч, очима. На його довгих віях танули сніжинки, і на мить він здався мені простою людиною, а не недосяжним ідолом академії на якого молилася добряча частина дівчат. Чого вже там! Якби я не мала цього дару, теж поглядала б на нього кровожерливим поглядом та уявляла б собі, як ми разом блукаємо вздовж промерзлих вулиць. Але, на жаль, я його мала. Тому єдине, що мене цікавило в цій ситуації — мотиви його вчинку. 

— Навіщо ти погодився? — запитала, не зводячи з нього погляду.

— Було цікаво? Не хотів виставляти тебе в поганому світлі? Були свої причини? Не хотів потрапити в незручну ситуацію? — глухо перепитав він, від чого я  гірко засміялася. — Обери сама варіант, який тобі більше сподобається. 

—  Ти міг просто віддати ту кляту картину, не вплутуючи мене в це любовне прокляття. Навіть якщо вона була потворною чи не вийшла, — буркнула, споглядаючи як його брови злетіли. — Гадаєш мені потрібна була вона? Забрав би  собі її потім й не доводив би все до… до цього!  Я хотіла додаткові бали до іспиту, а не це все!

— Звідки ти знаєш про картину...? — запитав він, ігноруючи мою тираду.

— Я чула вас, — спокійно відповіла, поки сніг разом з моїми емоціями то посилювався то завмирав.  — Тому я не розумію для чого це тобі. Ти ж міг просто відмовитись.

— Можливо, я просто хотів захистити тебе від чужого осуду?  — почулося ще одне кволе риторичне  запитання, від якого мені захотілося знести його силовою хвилею. Напевно, якби я не приховувала свій дар — так би й вчинила. А так...змовчала, чуючи в голові «Чому вона мене боїться...?». — Хай там як, Сноу, ми зв'язані з тобою на цілий тиждень. Тому не тікай від мене. Я не такий страшний, як здаюсь. Ти можеш мені довіряти.

— Я не боюся тебе, — байдуже відповіла, не розуміючи з чого він взагалі подумав про це. — У мене немає жодної причини, щоб лякатися тебе. Це ж абсурдно! 

— Тоді чому ти тікаєш...? — запитав він, роблячи крок у мій бік. Магія ледь відчутно сколихнула простір і пришвидшила рух сніжинок довкола. — Боїшся, що я з тобою щось зроблю? Чи, можливо, боїшся, що закохаєшся в мене? Або ж це я закохаюся? 

Від абсурдності сказаних слів я навіть розсміялася. Навіть не знаю, що мене насмішило більше — його теорія про те, що він може мені нашкодити, чи його теорія, що я в принципі можу в когось закохатися. Робити мені немає що! Стою і мрію про те, як вручити своє серце комусь в незграбні руки, аби вони його розбили. Аж два рази! Якби хоча б мозок — інша справа. Не відмовилась би віддати частинку, щоб не чути чужих думок.

— Якщо ти настільки впевнена, тоді ходімо, — спокійно кинув у повітря хлопець та м’яко потягнув мене за руку в сторону гуртожитку.  — Покажеш, де ти живеш, щоб я міг тебе знайти потім.

«Питання лише в тому, як тепер напроситися до неї в гості й "ненароком" заснути, щоб нас ніччю не мучила магія. Цікаво, вона знає, що прокляття цього бовдура буде виламувати магією, якщо не торкатися партнера певний час?» — майнуло настільки чітко, що я мало не запнулася. Він зібрався на цілий тиждень поселитися в моїй кімнаті? Ні, я на таке точно не підписувалася! Й тим паче я не підписувалася виставляти себе дурепою перед ним. Але з іншого боку діватися було нікуди. Й найкраще, що я могла зробити в цій ситуації — знайти вигідне рішення для себе. Бо йти ночувати до нього — не варіант. В себе я принаймні поставила магічний захист від думок й могла хоч трохи виспатись. А в нього що?  

— Нагадай мені, я правильно пам'ятаю? Ця гидота буде застосовувати магію, якщо ми не торкатимемося один одного кожну годину? — ледь стрималася, аби не гаркнути це йому в обличчя, відчуваючи на собі нервовий погляд.  — Чудово,  Воліанте! В такому разі, рекомендую змиритися зі своєю участю!

— Ти про що...? — не зрозумів він відразу, промовляючи про себе  «Вона мене що, вбити хоче?». Ідея була гарною, але я не хотіла б читати залишок свого життя, скануючи  думки вбивць. Пальці рішуче перехопили його руку й впевнено потягнули до гуртожитку. — Ти мене лякаєш...

— А мене лякає думка, що я муситиму вставати кожну годину, щоб торкнутися тебе! — відрізала. — Тому ти, як моя особиста валентинка, будеш жити цей тиждень зі мною і вставатимеш ночами сам! Твоє прокляття — твоя проблема. Не подобається — іди й вирішуй це зі своїм другом. Хай знімає, якщо зможе. 

«Не хочу» — кровожерливо зауважив він, а я не менш кровожерливо посміхнулася. От що за безсмертний...? Якщо це спроба розіграти мене, то нехай краще йде копати собі могилу. Обманювати психопата й тим паче телепата — марна справа часу. Та й завжди вилазить боком.