Розділ №3. Жертви невдалого розіграшу

Холодне повітря пробивалося у легені. Я розлючено  йшла до гуртожитку засніженою доріжкою, поки десь позаду мене переслідував Вайленс Флай власною персоною. Той самий, який був головним красенем на потоці. Й той самий, який мав намалювати мені картину з майбутнього якимось дивом, а став моєю особистою "валентинкою". “Валентинкою” — щоб його!!! 

Мало того, що я не виграла жодних додаткових балів до іспиту, так ще й заробила любовне прокляття на свою голову! Двадцять чотири на сім перебувати з кимось на відстані дотику — нагадувало смертне прокляття, а не приз. Цікаво, Воліан з кимось радився яким способом мене буде найзручніше добити, чи це у нього вроджена інтуїція така? Аж заздрісно стало… Я б теж хотіла так вміти бити по болючому, щоб до мене ніхто не підходив на три метри… 

— Ти так і будеш тікати...? — почувся голос за моєю спиною, від якого хотілося мало не гарчати. Дія захисного амулета закінчувалася, тому в мене було не так вже й багато часу на розмови з ним. — Від закляття не втечеш.

— Влучно сказано, — прошепотіла, відчуваючи як захист спадає до нуля й в голову пробираються думки адептів, які йшли повз. Від шуму я втомлено наморщила лоба й додала швидкості. “Й від тебе теж”. 

— Агов! — гукнув він гучніше, торкаючись мого ліктя. Від легкого дотику по шкірі пронеслась магія.  — Сніжинко! Ти чуєш мене…?

Чужий голос увірвався крізь пелену захисного амулета і я мало не відштовхнула його володаря силовою хвилею. Дихання перехопило, ніби хтось схопив за талію та сильно обійняв. Я розвернулася так швидко, що поділ плаття ледь не заплутався в ногах. Пальці  заіскрили  спалахами, а повітря навколо нас ніби завібрувало від напруги. Колючі сніжинки, які саме падали з неба, на мить завмерли й мені вартувало великих зусиль, аби стримати свої сили перед цим хлопцем.

— Не. Чіпай. Мене, — мало не гаркнула на нього. — Я не дозволяла тобі торкатися мене. Й тим паче не дозволяла йти за мною чи поводитись так, ніби ми друзі.

— Тоді ж хто ми? — спокійно так запитав він, наче й очікував моєї злості весь цей час. А я від цього дурного питання мало не заціпеніла. 

— Хто ми? — поцікавилась в нього, не довіряючи почутому. Від хвилі почуттів, моя ментальна магія підняла свого носа й стала вповільнювати та пришвидшувати час. Тому я спробувала відвернути увагу Вайленса від цієї часової дискотеки й гучніше додала. — Ми жертви невдалого розіграшу, які тепер вимушені терпіти один одного найближчий тиждень. Тільки я — вимушена жертва, а ти — добровільна. Тому забери від мене свої руки й краще не чіпай.

Вайленс мирно опустив руку, але не відступив. Його обличчя, здивовано витягнулося, все ж таки помічаючи як все навколо нас завмерло. Крізь моє силове поле почали пробиратися чужі думки, ніби набридливий рій шершнів. Амулет остаточно згас, і я мало не з розпачем вийняла навушники з вух, поринаючи в чужі голови: «Дивись, це та невдаха з третього курсу…», «Вайленс дійсно з нею? Я думала це розіграш?», «Треба дописати есе до завтра, інакше виженуть…», «Що за потвора?».

Було настільки гучно, що терпіти ще довше у мене не виходило. Долоні  затиснули вуха руками, намагаючись відштовхнути цей ментальний бруд. Кожна чужа емоція била в скроні, а присутність Вайленса поруч відчувалася як епіцентр цього божевілля, яке ніяк не хотіло відпускати мене. Ніби все це спричинив він. І я не розуміла, як діяти далі. 

— Що з тобою…? — спитав він, роблячи крок вперед й опускаючи поверх моїх долонь свої руки. — Тобі погано…? 

На якусь мить наші погляди зустрілися і я почула дивну тишу. Вайленс замовк. Він не вимовив жодного слова. Натомість серед всього цього білого шуму почулося дивне "Які ж гарні очі", змушуючи мене злякано відступити на крок. Потім ще один та ще один. Так, ніби відстань між нами могла покращити цю прокляту ситуацію.