Розділ №3. Комендантська година для двох

Якби я знала, що шлях до мого гуртожитку перетвориться на дефіле під прицілом сотень заздрісних очей, я б, напевно, потягнула Вайленса через задній вхід, повз кущі. Навіть якби  він пручався. А так, доводилося терпіти і їх, і його. «Вона так міцно стискає пальці… Це від злості чи вона просто боїться, що я втечу?» — промайнула в його голові думка, така гучна й чітка, що я ледь стрималася, аби не пирхнути.

— Від злості, Флай. Виключно від злості, — прошепотіла одними губами я собі під ніс.

— Що…? — нахилився він нижче, безцеремонно вдираючись у мій особистий простір.

— Кажу, що двері мають складну систему захисту. Якщо ти спробуєш утнути щось дурне, вилетиш з вікна раніше, ніж встигнеш подумати про це, — буркнула, згадуючи комендантку, яка могла витурити з коридору навіть самого ректора. Міс Гарлі, певно, переживе нас з ним разом взятих. — Тому рекомендую не шуміти й не створювати додаткових проблем…

Прохолодні стіни гуртожитку зустріли нас тишею.  Я нервово порпалася в кишені в пошуках магічного ключа, відчуваючи, як з мене не зводять очі. Я мовчки відчинила двері й затягнула Вайленса всередину, вмикаючи магічний захист на стіні.  «Вона що, серйозно…?» — знову з’явився тихий голос у моїй голові, від якого я ледь стрималась, щоб не закотити очі. Цікаво, а як він собі уявляв наші реалії погоджуючись на цю авантюру? Що, хотів кожну годину залазити через вікно до мене? Чи може, на його думку, ми мали кожну годину бігати нишком на побачення в якомусь інтимному місці, де б він заслужено отримував ляпаса? 

Вирішивши не гадати на кавовій гущі про плани Вайленса, я скинула з себе сумку та сіла за робочий стіл, ставлячи магічні навушники на зарядку. 

 — Ти…погано чуєш без них…? — запитав Вайленс за моєю спиною, поки я шукала в себе  у коробці запасні кристали. Але, як на зло, вони скінчились. — Сніжинко? Ти не чуєш мене?

— Ні, я просто вміло ігнорую тебе, — спокійно відповіла йому та сунулась до шафи. 

“Виходить вона не глуха. І те добре… Невже вона стільки часу вдавала, що не чує? І чому їй спускали це викладачі…? І навіщо тоді їй ці навушники, якщо в неї немає проблем зі слухом…?” — пронеслося фоном, ніби набридлива муха. Якщо він стільки буде думати поруч зі мною, я повішаюсь на найближчому дереві. Він нього ж навіть захист кімнати не допомагає! Хоч бери й рота заліплюй чимось…

— Чому ти на мене так кровожерливо дивишся…? — запитав він, поки я придивлялася до магічних зіль на своїй поличці, чим би це його знешкодити краще. 

— Бог з тобою… — проігнорувала його питання й пошкодувала свої стратегічні запаси. — Сьогодні ти спиш у кріслі. Ось тобі запасна ковдра. В холодильнику є  ковбаса — можеш поїсти. На більш дружнє  вітання не розраховуй. Я не найпривітніша людина у світі й точно не чекала на гостей. Тому насолоджуйся тим, що є. 

— Я й не розраховував, — перебив він мене, спокійно знімаючи свій піджак. — Не вдарила силовою хвилею і те добре. Треба ж з чогось починати наше знайомство. Спати з тобою в одному ліжку якось занадто для першої зустрічі, правда?

— Що…? — зірвалося з губ. — Ти зовсім здурів…? Чи трохи? Чи це тобі місцеві дами останній мозок відбили? Ти скажи, я попрошу їх більше не турбувати тебе. Бо ж зживуть зі світу залишки твоєї совісті. 

— Як це мило з твого боку, — він зробив крок до мене, і я знову відчула ту дивну тишу в його думках, яку він навмисно створював. — Але, боюсь, що їх зупинить тільки якщо в мене з’явиться дівчина. 

«Станеш нею?» — прошепотіла його підсвідомість. Від однієї думки мене кинуло в жар. Якого біса він зараз розхитує це кволе перемир’я, до якого ми дійшли?  Ще й безсовісно коментує в голові. 

 — Сам тоді й відганяй своїх залицяльниць,  — констатувала, забувши, що він не знає про мою телепатію. Вайленс завмер. Його очі звузилися, а на губах з’явилася та сама фірмова напівпосмішка, від якої дівчата непритомніли в холі.

— Сніжинко, я ж кажу тобі, що в мене не виходить, — знизав він плечима й зручніше вмостився в старенькому кріслі. Браво, Рідлі! Ти щойно ледь не видала свій головний секрет першому ліпшому. Тримай свого язика за зубами.  — Тому вже якось пробач мені. А якщо серйозно, Сніжинко… Я не збираюся тебе кусати. Просто інколи торкатимусь твоєї руки, щоб нас обох не мучило прокляття. Тому перестань злитися і лягай спати. На вулиці вже опівніч, а нам зранку ще на пари йти. 

— Не здумай ніччю щось утнути чи розбудити мене, — пригрозила я, вимикаючи магічний світильник. — Я дуже зла, коли не висплюсь. 

— Та що ти кажеш… — протягнув він, додаючи — “Ніби зазвичай ти добра й мила”. 

На моєму обличчі з’явилася сонна посмішка і я сунулась у ванну кімнату аби переодягнутися в щось зручне. Було дивно усвідомлювати, що десь там, за тонкою стінкою був ще хтось крім мене. Але ще дивніше було розуміти, що цей “хтось” — Вайленс Флай. 

Швидко переодягнувшись, я повернулася у своє ліжко й загорнулася в ковдру. Цей нещасний день витягнув з мене всі сили. Якщо відкриття тижня присвяченому до дня всіх закоханих було таким нервовим, то далі буде тільки гірше. Сподіваюся, чужі розбиті серця не розіб’ють мій мозок, поки я шукатиму новий камінь мовчання до своїх навушників. 

— Сніжинко…? — почувся шепіт з кутка кімнати. 

— Що…? — ніяково повернулася обличчям в його сторону. 

— Напевно дурне питання, але… — зам’явся він. — Ти ж не планувала з кимось святкувати цей тиждень закоханих? Я нічого не зіпсував тобі?

— Планувала, — нахнюпила носа, згадуючи, як мріяла провести це “прекрасне” свято у своїй самотній чудовій кімнаті, наодинці з собою та зі смаженою картоплею. Ідеальна романтика! Тільки я, сама з собою і для себе. 

— Ти з кимось зустрічаєшся…? — вичавив він з себе. — Тобі хтось подобається…? Хто…?

— Я, Вайленсе, — вирішила пошкодувати його психіку, поки він не засипав мене своїми питаннями. — Я собі подобаюсь. І ти зіпсував мені побачення з собою в ідеальній тиші. Тому увімкни залишки совісті й лягай спати.