Розділ №2. Моя особиста “Валентинка”

Як же цікаво влаштовані люди. Їм би тільки пообговорювати когось та подивитися на чудо. І чхати їм на одного нещасного телепата, який стояв зараз посеред сцени та прораховував, скільки ще часу не чутиме їх. Ніякої совісті! Ніякого милосердя! І ніякої поваги… Лише добряче таке знущання. Й поки я дивилася на всіх цих людей, чиясь магія м'яко пробралася під мою шкіру, торкаючись звіра всередині мене й налякано оминаючи стороною.

Щось всередині мене закрутилося і по залі промайнула силова хвиля. Вона була такою потужною, що я навіть розгубилася від поштовху й ледь встигла втримати навушники аби вони часом не злетіли. Цікаво, що це було? Мої навушники на якусь мить увійшли в резонанс із нею і я стала чути все, що знаходилося на відстані чотирьох метрів від мене. ​Й поки в залі стояла мертвенна тиша, до болю знайомий  низький голос за ширмою прошепотів ведучому:

— Я не віддам цей портрет, — констатував недоподарунок у навушник Воліану, поки той з блідим обличчям заглядав одним поглядом за ширму. Якби я не володіла телепатією навряд чи почула це, а так... — Міняй приз.

— Що значить "не віддасиш"...?! — протягнув він крізь посмішку, вдаючи ніби все добре. — У нас призів вже немає... Не псуй кінець вечора, бо я тебе прикінчу...!

— Та на здоров'я. Хоч до іспитів не доведеться готуватися...

— Бовдуре, на мене вся академія дивиться зараз...! — мало не пританцьовував на місці головний забіяка на курсі. І ж знайшовся якийсь унікум, який надумав його кинути в найвідповідальніший момент. — Мені що, себе вручити їй на блюдечку...?

— Вручай. Я казав, що дар не стабільний, — мало не гаркнув художник й пішов за кулісами, залишаючи нас наодинці. — Тепер сам розбирайся з наслідками. Ти придумав це — твої й проблеми.

​Поки ці двоє сперечалися, половина академії не зводила з мене очей. Здавалося, що їхні думки стали прориватися крізь магічний захист й моя голова все більше прагнула луснути. Піти посеред вручення “призів” було б дивно, але залишатися ще довше я не могла й не хотіла. Мій нещасний подарунок втік на ніжках й вирішив зробити цю ситуацію ще безглуздіше.  Як саме мені ганьбитися не було особливої різниці, тому я розвернулася до виходу, аби повторити приклад художника. Але варто було зробити два кроки, як ведучий раптом оголосив:

— Шановні адепти! Ви ж не думали, що головним призом буде якась картина, правда?! — натовп задоволено заверещав, викликаючи в мене щире бажання закрити вуха ще й долонями. — Звичайно, ні! Хто взагалі любить ті картини?!

— Якого біса... — ледь чутно зірвалося з моїх губ, коли натовп мало не збожеволів, викрикуючи «Ніхто!!». Від дурного передчуття по шкірі майнула хвиля холоду і я зморщилась від шуму.

— Правильно! Ніхто! Зате я точно знаю, кого ви всі любите! — натовп збуджено загудів, а я подумки помолилася на те, щоб мова йшла про нашого ректора. Мені б точно не завадило кілька додаткових балів від нього. — Зустрічайте головного красеня академії — Вайленса Флая! І весь наступний тиждень він буде особистою "валентинкою" номера двадцять два!

Світло від прожекторів спалахнуло, вказуючи на хлопця в костюмі, який саме йшов на вихід із незадоволеним обличчям. На якусь мить його розлючений погляд змістився на ведучого і я ладна  була поклястися, що він захотів його вбити. Але було пізно. Прокляття Воліана зірвалося з губ й поширилося по холу. Хлопець шоковано розплющив очі й перевів їх на мене. Цей погляд був таким глибоким та розгубленим, що мені навіть захотілося зняти навушник, аби прочитати його думки. Втім, якщо я затримаюсь тут ще ненадовго, то знімати навіть не доведеться.

— Правда, Вайленсе? — іронічно запитав ведучий, поки ми стояли й намагалися зрозуміти, що відбувалося. Я вже чекала, що він запротестує й дасть йому по пиці, але натомість почула до болю знайомий голос, який лунав ще декілька хвилин тому з-за ширми. 

— Правда, Воліан, — промовив він,  не відводячи погляду від мене. — Я стану особистою валентинкою для неї.

На якусь мить моє серце пропустило поштовх. Я дивилася в сірі очі Вайленса Флая й не розуміла, що відбувається. Але було занадто пізно. Прокляття Воліана закріпилося на згоді й весь наступний тиждень цей хлопець мав бути виключно моїм. У всіх сенсах. Інакше магія  стала б його бити розрядом та всіляко змушувати нас торкатися один одного, а такого я навіть ворогам не побажала б.

І який чорт смикнув мене подати заявку на лотерею...? Рідлі Сноу! Затям собі на носі! Якщо тобі не пощастило народитися з даром до телепатії, то у житті вже не пощастить. І брати участь в сумнівних лотереях, щоб впевнитись у цьому — не варто! Навіть якщо на кону зайві бали до екзамену.