Розділ №2. Твоє прокляття — твоя проблема

Холодне повітря пробивалося у легені. Я розлючено  йшла до гуртожитку засніженою доріжкою, поки десь позаду мене переслідував Вайленс Флай. Той самий, який був головним красенем на потоці. Й той самий, який мав намалювати мені картину з майбутнього якимось дивом, а став моєю особистою "валентинкою"! Щоб його! Мало того, що я не виграла жодних додаткових балів до іспиту, так ще й заробила собі любовне прокляття на свою голову! Двадцять чотири на сім перебувати з кимось на відстані дотику — нагадувало смертне прокляття, а не приз. У моїй голові тепер цілий тиждень житиме ця "валентинка"!

— Ти так і будеш тікати...? — почувся голос за моєю спиною, від якого хотілося мало не гарчати. Дія захисного амулета закінчувалася, тому в мене було не так вже й багато часу на розмови з ним. — Від закляття не втечеш.

— Влучно сказано, — прошепотіла, відчуваючи як захист спадає до нуля й в голову пробираються думки адептів, які йшли повз. Від шуму я втомлено наморщила лоба й додала швидкості.

— Агов! — гукнув він гучніше, торкаючись мого ліктя. — Сніжинко! Ти чуєш мене…?

Чужий голос увірвався крізь пелену захисного амулета і я мало не відштовхнула його володаря силовою хвилею. Ноги  розвернули мене так швидко, що поділ плаття ледь не заплутався в ногах. Пальці  заіскрили  магією, а повітря навколо нас ніби завібрувало від напруги. Колючі сніжинки, які саме падали з неба, на мить завмерли й мені вартувало великих зусиль, аби стримати свої сили.

— Не. Чіпай. Мене, — мало не гаркнула на нього.

Вайленс відсмикнув руку, але не відступив. Його обличчя, здивовано витягнулося, помічаючи як все навколо нас завмерло. Довкола силового поля почали пробиратися чужі думки, ніби рій. Амулет остаточно згас, і я мало не з розпачем вийняла навушники з вух, поринаючи в чужі голови: «Дивись, це та невдаха з третього курсу…», «Вайленс дійсно з нею? Я думала це розіграш?», «Треба дописати есе до завтра, інакше виженуть…», «Що за потвора?».

Долоні  затиснули вуха руками, намагаючись відштовхнути цей ментальний бруд. Кожна чужа емоція била в скроні, а присутність Вайленса поруч відчувалася як епіцентр цього божевілля, яке ніяк не хотіло пускати мене.

— Що з тобою…? — спитав він, роблячи крок вперед й опускаючи поверх моїх долонь свої руки. — Тобі погано…? 

На якусь мить наші погляди зустрілися і я почула дивну тишу. Вайленс замовк. Він не вимовив жодного слова. Натомість серед всього цього білого шуму почулося дивне "Які ж гарні очі", змушуючи мене злякано відступити на крок. Вайленс мовчав, розглядаючи мене своїми темними, як зимова ніч, очима. Сніжинки танули на його віях, і на мить він здався мені простою людиною, а не недосяжним ідолом академії на якого молилася добряча частина дівчат.

— Навіщо ти погодився? — запитала, не зводячи з нього погляду.

— Було цікаво? — глухо запитав він, від чого я  гірко засміялася. — Не хотів виставляти тебе в поганому світлі? Обери сама варіант, який тобі більше сподобається. 

—  Ти міг просто віддати ту кляту картину, не вплутуючи мене в це любовне прокляття. Навіть якщо вона була потворною чи не вийшла, — буркнула, споглядаючи як його брови злетіли. — Гадаєш мені потрібна була вона? Забрав би  собі її потім й не доводив би все до… до цього!  Я хотіла додаткові бали до іспиту, а не це все.

— Звідки ти знаєш про картину...? — запитав він, ігноруючи мою тираду.

— Я чула вас, — спокійно відповіла, поки сніг разом з моїми емоціями то посилювався то завмирав.  — Тому я не розумію для чого це тобі. Ти ж міг просто відмовитись.

— Можливо, я просто хотів захистити тебе від чужого осуду?  — почулося ще одне кволе запитання, від якого мені хотілося знести його силовою хвилею. Напевно, якби я не приховувала свій дар — так і було б. А так...змовчала, чуючи в голові «Чому вона мене боїться...?». — Хай там як, Сноу, ми зв'язані з тобою на цілий тиждень. Тому не тікай від мене. Я не такий страшний, як здаюсь. Ти можеш мені довіряти.

— Я не боюся тебе, — байдуже відповіла. — У мене немає жодної причини, щоб лякатися тебе. 

— Тоді чому ти тікаєш...? — запитав він, роблячи кров у мій бік. Магія ледь відчутно сколихнула простір і пришвидшила рух сніжинок довкола. — Боїшся, що я з тобою щось зроблю? Чи, можливо, боїшся, що закохаєшся в мене?

Від абсурдності сказаних слів я навіть розсміялася. Навіть не знаю, що мене насмішило більше — його теорія про те, що він може мені нашкодити, чи його теорія, що я в принципі можу в когось закохатися. Робити мені немає що! Стою і мрію про те, як вручити своє серце комусь в незграбні руки, аби вони його розбили. Аж два рази! Якби хоча б мозок — інша справа. Не відмовилась би віддати частинку, щоб не чути чужих думок.

— Якщо ти настільки впевнена, тоді ходімо, — спокійно кинув у повітря хлопець та м’яко потягнув мене за руку в сторону гуртожитку.  — Покажеш, де ти живеш, щоб я міг тебе знайти потім.

«Питання лише в тому, як тепер напроситися до неї в гості й "ненароком" заснути, щоб нас ніччю не мучила магія. Цікаво, вона знає, що прокляття цього бовдура буде виламувати магією, якщо не торкатися партнера певний час?» — майнуло настільки чітко, що я мало не запнулася. Він зібрався на цілий тиждень поселитися в моїй кімнаті? Ні, я на таке точно не підписувалася! Й тим паче я не підписувалася виставляти себе дурепою перед ним. Але з іншого боку діватися було нікуди. Й найкраще, що я могла зробити в цій ситуації — знайти вигідне рішення для себе. Бо йти ночувати до нього — не варіант. В себе я принаймні поставила магічний захист від думок й могла хоч трохи виспатись. А в нього що?  

— Нагадай мені, я правильно пам'ятаю? Ця гидота буде застосовувати магію, якщо ми не торкатимемося один одного кожну годину? — ледь стрималася, аби не гаркнути це йому в обличчя, відчуваючи на собі нервовий погляд.  — Чудово,  Воліанте! В такому разі, рекомендую змиритися зі своєю участю!