Розділ №1. Нахабна підстава

Яка чудова зима в академії магії! Все святкове, іскристе та вкрай... гучне! О, велика богиня, ну поясни мені, навіщо було наділяти мене даром чути чужі думки? Це ж справжнє ментальне катування! Тим паче на день закоханих... Сотні божевільних адептів прокручували у своїх головах такі слова, що мої магічні навушники ледь справлялися з фільтрацією цього безумства й трималися разом зі мною на останній нервовій клітині. Якби мені не потрібні були додаткові бали з предметів, які сьогодні можна було виграти в лотереї, я б ніколи не прийшла б сюди. А так... стояла посеред холу, стискаючи в руках шматок паперу, й відчувала, як моє ліве око починає зрадницьки сіпатися.

​«Бонусні бали, Рідлі. Один день катувань і якщо пощастить ти зможеш пропустити усний залік» — бурмотіла я собі в голові, намагаючись не слухати, як староста потоку в трьох метрах від мене думає про те, чи варто зізнаватися йому в коханні чи не варто. Ще й сумнівається! Торіель на його очах загравала з половиною потоку, а він ще й гадає! Було б про що... Ця змія тиждень тому намагалася заграбастати собі найпопулярнішого хлопця в академії, а сьогодні вже танцює з іншим.

Десь в холі почулися радісні оплески. Я так задумалася про чуже особисте життя, що не помітила, як мій листочок спалахнув червоним й ведучий лотереї оголосив:
​
​— Вітаємо номер двадцять два! Ти виграла… Портрет від нашого таємничого художника! — “Який ще до біса портрет…? Його ж навіть не було заявлено…” — майнуло в голові. Але не встигла я отямитись, як Воліан Мор нахабно схопив мене за передпліччя й потягнув на сцену.  ​— Доторкнись до ширми й тобі намалюють найближчу долю! — вигукнув він на весь хол під захопливі оплески.

— А може можна все ж таки поміняти цю сумнівну долю на бали по некромантії? — прошепотіла Воліану, намагаючись натякнути на актуальне. 

— У професора Дезмонда…? — крізь посмішку відповів ведучий таким тоном, що навіть я сама засумнівалася в паростках свого здорового глузду. — Якби на нього діяли святкові розіграші, в нас би вся академія святкувала всі церковні та магічні свята. Отямся, красуне…! У нього додаткові бали можна отримати хіба що перетворившись на зомбі. 

— Ну хоча б у ректора…! — проскиглила, не уявляючи, нащо мені якась дурна картина. — Чи за побутову магію… Ну хоч на щось…! 

— Красуне, на тебе дивиться половина академії, — натякнув Воліан на моє публічне осоромлення. — Посміхайся та махай ручкою… Не псуй людям свято…!

— Не можна зіпсувати те, чого немає… — буркнула собі під ніс та склала руки на грудях. От що за підстава? Який ще портрет? Так нечесно! Я не на такий подарунок чекала... Зовсім не на такий…! Мені б додаткові бали до іспиту, як іншим, а не це все. Здалася мені ваша доля! Що там в ній цікавого? — Пішла я…

— Куди ти надумала чкурнути, Сніжинко? Ми ж тільки-но почали, — запанікував ведучий, поки адепти розглядали нас зацікавленими поглядами. Довкола звучала весела музика і вони навіть не здогадувалися, що щось не так. — Хочеш, щоб про твою втечу ширились чутки весь наступний тиждень…? Можу допомогти, ти ж знаєш. Я доволі відома особистість і мені нічого не вартує попіклуватися про твою популярність. Що скажеш?

— Скажу, що це нечесно, Воліане. Я розраховувала на ці бали, — подивилась на нього з-під лоба.

— Я теж розраховував, але ж хто знав що ці впертюхи стануть рогом?  Отримай вже своє передбачення і тікай на всі чотири сторони. А може там взагалі буде картинка де ти щаслива стоїш зі своєю заліковою книжкою? Звідки ти знаєш своє майбутнє? — намагався він мене переконати. — Іди вже до ширми. Там, між іншим, така ж жертва свята чекає… 

 І хоча переконувати у Воліана виходило не дуже добре, але зрештою я здалася. Опиратися було б дорожче для нервової системи, тому я торкнулася чорного тла й приречено стала чекати, щиро сподіваючись, що невдовзі зможу закінчити це знущання. Магічні навушники з кожним днем тримали все менше, й мали невдовзі сісти. А опинитися серед холу повного людей телепату було чимось схожим на смертну кару. Тому я спробувала розслабитись та отримати задоволення від цієї ситуації чи хоча б якусь вигоду. 

Нічого, Рідлі… П’ять хвилин сорому і побіжиш у свою тишу…!