Розділ №1. Особиста валентинка

Яка чудова зима в академії магії! Все святкове, іскристе та вкрай... гучне! О, велика богиня, ну поясни мені, навіщо було наділяти мене даром чути чужі думки? Це ж справжнє ментальне катування! Тим паче на день закоханих... Сотні божевільних адептів прокручували у своїх головах такі слова, що мої магічні навушники ледь справлялися з фільтрацією цього безумства й трималися разом зі мною на останній нервовій клітині. Якби мені не потрібні були додаткові бали з предметів, які сьогодні можна було виграти в лотереї, я б ніколи не прийшла б сюди. А так... стояла посеред холу, стискаючи в руках шматок паперу, й відчувала, як моє ліве око починає зрадницьки сіпатися.

​«Бонусні бали, Рідлі. Один день катувань і якщо пощастить ти зможеш пропустити усний залік» — бурмотіла я собі в голові, намагаючись не слухати, як староста потоку в трьох метрах від мене думає про те, чи варто зізнаватися йому в коханні чи не варто. Ще й сумнівається! Торіель на його очах загравала з половиною потоку, а він ще й гадає! Було б про що... Ця змія тиждень тому намагалася заграбастати собі найпопулярнішого хлопця в академії, а сьогодні вже танцює з іншим.

Десь в холі почулися радісні оплески. Я так задумалася про чуже особисте життя, що не помітила, як мій листочок спалахнув червоним й ведучий лотереї оголосив:
​
​— Вітаємо номер двадцять два! Ти виграла… Портрет від нашого таємничого художника! — “Який ще до біса портрет…? Його ж навіть не було заявлено…” — майнуло в голові. Але не встигла я отямитись, як Воліан Мор нахабно схопив мене за передпліччя й потягнув на сцену.  ​— Доторкнись до ширми й тобі намалюють найближчу долю! — вигукнув він на весь хол під захопливі оплески.

Що. За. Підстава. Який ще портрет? Так нечесно! Я не на такий подарунок чекала... Зовсім не на такий…! Мені б додаткові бали до іспиту, як іншим, а не це все. Здалася мені ваша доля! Що там в ній цікавого? Втім, опиратися було дорожче для нервової системи, тому я торкнулася чорного тла й приречено стала чекати, щиро сподіваючись, що невдовзі зможу закінчити це знущання. Магічні навушники з кожним днем тримали все менше, й мали невдовзі сісти. А опинитися серед холу повного людей телепату було чимось схожим на смертну кару. 

Поки я нервувала, чиясь магія м'яко пробралася під мою шкіру, торкаючись звіра всередині мене й по сцені промайнула силова хвиля. Вона була такою потужною, що я навіть розгубилася від поштовху й ледь встигла втримати навушники аби вони часом не злетіли. ​В залі почулася мертвенна тиша й  низький голос за ширмою прошепотів ведучому:

— Я не віддам цей портрет, — констатував недоподарунок у навушник Воліану, поки той з блідим обличчям заглядав одним поглядом за ширму. Якби я не володіла телепатією навряд чи почула це, а так... — Міняй приз.

— Що значить "не віддасиш"...?! — протягнув він крізь посмішку, вдаючи ніби все добре. — У нас призів вже немає... Не псуй кінець вечора, бо я тебе прикінчу...!

— Та на здоров'я. Хоч до іспитів не доведеться готуватися...

— Бовдуре, на мене вся академія дивиться зараз...! — мало не пританцьовував на місці головний забіяка на курсі. І ж знайшовся якийсь унікум, який надумав його кинути в найвідповідальніший момент. — Мені що, себе вручити їй на блюдечку...?

— Вручай. Я казав, що дар не стабільний, — мало не гаркнув художник й пішов за кулісами, залишаючи нас наодинці. — Тепер сам розбирайся з наслідками. Ти придумав це — твої й проблеми.

​Поки ці двоє сперечалися, половина академії не зводила з мене очей. Здавалося, що їхні думки стали прориватися крізь магічний захист й моя голова все більше прагнула луснути. Піти посеред вручення “призів” було б дивно, але залишатися ще довше я не могла й не хотіла. Мій нещасний подарунок втік на ніжках й вирішив зробити цю ситуацію ще безглуздіше.  Як саме мені ганьбитися не було особливої різниці, тому я розвернулася до виходу, аби повторити приклад художника. Але варто було зробити два кроки, як ведучий раптом оголосив:

— Шановні адепти! Ви ж не думали, що головним призом буде якась картина, правда?! — натовп задоволено заверещав, викликаючи в мене щире бажання закрити вуха ще й долонями. — Звичайно, ні! Хто взагалі любить ті картини?!

— Якого біса... — ледь чутно зірвалося з моїх губ, коли натовп мало не збожеволів, викрикуючи «Ніхто!!». Від дурного передчуття по шкірі майнула хвиля холоду і я зморщилась від шуму.

— Правильно! Ніхто! Зате я точно знаю, кого ви всі любите! — натовп збуджено загудів, а я подумки помолилася на те, щоб мова йшла про нашого ректора. Мені б точно не завадило кілька додаткових балів від нього. — Зустрічайте головного красеня академії — Вайленса Флая! І весь наступний тиждень він буде особистою "валентинкою" номера двадцять два!

Світло від прожекторів спалахнуло, вказуючи на хлопця в костюмі, який саме йшов на вихід із незадоволеним обличчям. На якусь мить його розлючений погляд змістився на ведучого і я ладна  була поклястися, що він захотів його вбити. Але було пізно. Прокляття Воліана зірвалося з губ й поширилося по холу. Хлопець шоковано розплющив очі й перевів їх на мене. Цей погляд був таким глибоким та розгубленим, що мені навіть захотілося зняти навушник, аби прочитати його думки. Втім, якщо я затримаюсь тут ще ненадовго, то знімати навіть не доведеться.

— Правда, Вайленсе? — іронічно запитав ведучий, поки ми стояли й намагалися зрозуміти, що відбувалося. Я вже чекала, що він запротестує й дасть йому по пиці, але натомість почула до болю знайомий голос, який лунав з-за ширми. 

— Правда, Воліан, — промовив він,  не відводячи погляду від мене. — Я стану особистою валентинкою для неї.

На якусь мить моє серце пропустило поштовх. Я дивилася в чорні очі Вайленса Флая й не розуміла, що відбувається. Але було занадто пізно. Прокляття Воліана закріпилося на згоді й весь наступний тиждень цей хлопець мав бути виключно моїм. У всіх сенсах. Інакше магія  стала б його бити розрядом та всіляко змушувати нас торкатися один одного, а такого я навіть ворогам не побажала б.