Розділ 3. Джоанна

Все ще ображена та розчарована, я повертаюся в кафе. Хотілося б зайнятися чимось іншим, аби заспокоїти шторм в душі, та бути безвідповідальною, я не звикла. Тому беру до рук фартух та закріпивши його на талії, йду обслуговувати клієнтів. Бідна Клара ледь перебирає ногами, й знервовано кривить носом, через силу-силенну натовпу в кав'ярні. Але все ж продовжує з усмішкою зустрічати клієнтів. 

Щойно бачить мене, махає мені рукою й коли я підходжу ближче, суне до рук блокнот з онлайн замовленнями. 

— Благаю, глянь одним оком. — каже, й біжить в інший куток кафе, до чергового ненаситного відвідувача. 

Беру його до рук та оглядаю список. Тихо зойкаю від здивування. Здається, передріздвяна паніка охопила кожного мешканця Нью-Йорка і всі вони прагнуть запастися солоденьким на свята. Та настільки, що замовили практично кожен вид десерту, а то й по кілька штук. 

Невдоволено видихаю й беруся до роботи. Можливо, ця біганина допоможе відволіктися від реальних проблем. А може й сприяє роботі мозкових клітинок, і я зумію знайти аргументи, аби переконати батька. Щиро хочеться вірити, що він, попри все, мене спробує зрозуміти та відпустити. Адже Бостонська академія — це не просто мрія. Це шанс — один на мільйон. 

Паралельно з пакуванням онлайн замовлень допомагаю Кларі з розношуванням замовлень у самій кав’ярні. В один із моментів коли повертаюся зіштовхуюся з тим самим незнайомцем із парку.
Намагаюся його обминути та натикаюся на батька, який весело посміхається та очима показує на щось над головою. І я розумію на що. Омела. Треба ж було нам перестрітися саме тут. А ще не так давно К’ярі співчувала. Тепер опинилася на її місці.

Я кліпаю кілька раз й налякано дивлюся на батька, котрий стоїть позаду незнайомця. Ледь помітно хитаю головою, жадаючи втекти від неочікуваної реальності. Невже він посміє? 

Лякаюся від неминучості моменту й знову дивлюся на батька. Шукаю порятунку, однак, той лише загадково усміхається та вказує рукою на омелу. Я розумію, що інших йому не шкода, але ж я — його донька. 

— Юначе, сміливіше, — підштовхує батько незнайомця і, я прикриваю очі, аби не бачити зухвалі іскорки в очах хлопця. Здається, страшно тут лишень мені. 

Попри все намагаюся втихомирити серцебиття та не втікати, наче боягузка. Стискую кулачки та стійко очікую на… 

Думки вилітають з голови, щойно теплі, м'які губи торкаються моїх вуст. Завмираю від ніжності з якою мене цілують, й практично втрачаю ґрунт під ногами, пливучи від дотику чужих, проте таких затишних, обіймів. Навіть не розумію, як опиняюся в коконі його рук та млію від цілунку. І щонайгірше — охоче відповідаю. 

— Так би й одразу! — голос батька проникає у свідомість, виливаючись на мене уявним відром крижаної води. Здригаюся й виставляю долоньки вперед. Повільно, але впевнено відштовхую незнайомця від себе й під його ошалілий та спокусливий погляд, зрештою тікаю.

Злюсь на нього, на себе та батька. Один задля традицій забув про образу, а інший скористався можливістю й поцілував мене! Хоч ай говорив, що ми просто випадково зустрілися й навряд чи побачимось знову.

Закриваю очі й глибоко вдихаю. Розумію, що ховатись в комірчині - то трохи по дитячому. Кларі потрібна моя допомога. Тож не час ховатись.   

До вечора встигаю обслужити всіх замовників з онлайн сайту та допомогти Кларі підготуватися до наступного дня. З подивом відзначаю, що вона доволі старанна, та мабуть, одна з найкращих працівниць в нашому кафе. А ще дуже сильно любить десерти. Настільки, що згідна не тільки працювати на залі й обслуговувати клієнтів, а й бути помічником кондитера у вільний час. Не рідко, як виявилось, вона підміняла Тесс, або мене на кухні. І робила це з великим задоволенням. 

— Кларо, а що ти робиш після роботи? — запитую, з надією, що моя шалена ідейка  має шанс на життя. 

— Спатиму? — втомлено промовляє вона. 

— А як щодо прогулянки до Рокфеллер-центру? — розумію, що вона та я страшенно змучені, але коли, як не зараз розважатися. У віці мого батька цього явно не зробиш. — Я дуже хочу сходити туди, а одній якось сумно. Складеш мені компанію? 

— Та, можна. — зрештою, погоджується вона, — Я б ще на каток сходила, але не впевнена, що мої ноги витримають таке навантаження. 

— Подивимось по ситуації, — йду до вішака та знімаю з нього свій верхній одяг. Оглядаюся в пошуках батька, та його ніде не видно. 

— Джозеф у своєму кабінеті,— каже Клара, — Майже весь день там сидить. Насуплений та… — вона прикушує губу й підходить ближче, — дуже невдоволений чимось, — майже шепочучи, промовляє. — Я вирішила не турбувати його, аби… 

— Аби не отримати на горіхи. — завершую її фразу. — Розумію тебе. Мій батько дуже хороша людина, але в моменти гніву — краще його остерігатися. 

— Принаймні, у тебе є батько, — з сумом в голосі, каже дівчина. А потім, ніби зрозумівши, що ляпнула зайвого, додає, — Йдемо, а то каток закриється раніше, аніж ми туди доплентаємося. 

На дорогу до Рокфеллер-центру ми витрачаємо близько двадцяти хвилин. Весь час розмовляємо з Кларою, розповідаючи одна одній цікавинки з особистого життя. А ще ділимося мріями та планами на майбутнє. 

— Я дуже хочу стати кондитером, — каже вона, — Моя найзаповітніша мрія — це власна кав'ярня. Така, як у вас з батьком. Аби там було тепло, затишно, смачно пахло та не було відбою від клієнтів.