Розділ 2. Джоанна

Коли підіймаю голову, то помічаю, що К’яра вибігла з кав’ярні. А слідом за нею й незнайомець. Хмурю лоба. Для дівчини не все так цікаво, як для оточуючих. Сподіваюсь татовий напір не відіб’є бажання К’яри навідуватись до нас. 

Чергове замовлення відволікає від думок про знайому, і я знову втягуюсь у потік клієнтів та замовлень. На щастя їх вистачає, особливо перед святами. За багато років роботи  кав’ярня вже встигла стати відомою в місті. Й деякі сайти рекомендують її для відвідин туристам. Мимоволі зітхаю, адже розумію, що моя мрія — це не те, чого чекає батько. І навряд чи варто говорити на цю тему у найближчі дні.

***

Минає трохи трохи більше тижня, ніж я все ж таки наважуюсь підняти тему з навчанням.

— Тату, можна з тобою поговорити? — запитую  в батька, злегка закусуючи губу від хвилювання.

— Питаєш. — весело посміхається він та спершись ліктем на стійку біля вітрини уважно дивиться на мене.

— Давай не тут. Не хочу говорити при відвідувачах.

— Що ж нехай. — погоджується батько, окинувши оком невеличку компанію, яка насолоджується тістечками з кавою. — Кларо, приглянеш тут? Ми з Джо відійдемо ненадовго. 

Першою виходжу в кімнату для відпочинку. Кожного разу, коли заходжу до неї мені кортить посміхатися. Цю кімнату облаштував ще мій прадідусь. Покоління змінювались, а дизайн кімнати — ні. Вона й досі у світлих тонах, зі шпалерами із дивними візерунками та вінтажними меблями. Кожного разу, коли входжу сюди, то настрій підіймається і пригадуються різні хороші історії.

— То що сталось, Джо? — голос батька зрештою витягує з думок.

— Маю сказати тобі дещо важливе.  — зітхаю, і, зрештою набравши повні груди повітря  випалюю — Я отримала запрошення до Бостонської академії мистецтв. На весняну сесію.

— Академія мистецтв? — після паузи, яка, здавалося, тягнулась вічність, перепитує батько.

— Я хочу малювати. Якщо пощастить — стати дизайнером. — пояснюю з надією, що батько погодиться, але щойно звучить наступна фраза — розумію, що помилилася.

— Малювання… Дизайнер… Про що ти, Джо? Адже у нас сімейний бізнес, традиції. Ти народжена для того, щоб перейняти сімейний бізнес. — розгублено та водночас розчаровано говорить батько. І кожне його слово, наче лезо по серцю. І чи не вперше в житті я збираюсь заперечити йому.

— Я ж не кухоне начиння, яке має лише одне призначення! Я жива людина. Зі своїми уподобаннями, мріями та бажаннями. І так вже сталося, що малювання я люблю трохи більше, ніж десерти. — підіймаюсь та стираю долонею сльозу, яка зрадливо скотилася по щоці. — Жаль, що ти не розумієш.

Тато стоїть мовчки, лиш руки заховані до кишень. Зазвичай він робить так, коли лютує. З жалем зітхаю й ледь тремтячи, проходжу повз нього. А щойно опиняюсь за дверима, знімаю з себе фартух та вибігаю з кав’ярні. Ноги самі несуть до скверу неподалік кав’ярні. На щастя я добре знаю дорогу до нього, тому що за потоком сліз в очах туманно. Напевно, саме через те я врізалась у випадкового перехожого, варто було лиш повернути до скверу.

— Пробачте, — схдипнувши кидаю й намагаюсь обійти чоловіка, але він вхопивши мене за плечі, зупиняє. Серце, яке шалено калаталось в грудині, на мить завмирає від несподіванки та страху, а тоді починає битись настільки сильно, що його відлуння лунає у вухах.

— Джо? — крізь гупання в вухах, долинає до мене й пелена спадає з очей. І я нарешті бачу того — в кого врізалась. 

Високий, русявий, з легкою щетиною на обличчі… Розумію, що вже бачила його раніше, але не певна де й коли.

— Пробачте, ми знайомі? — зрештою витискаю з себе.

— Навряд. — посміхається, але за мить знову стає серйозним. — Чому ти плачеш, що сталося?

— Швидше не сталося, — злегка схлипую, — Пробачте, я Вас затримую, — хочу йти, але незнайомець й досі тримає мене й якось дивно оглядає.

— Дозволь провести тебе. Тим паче, що я знаю гарний спосіб заспокоїтись.

Підозріло мружусь та насторожено окидаю оком хлопця. Розумію, що проти його мускулистого тіла я нічого не зроблю. Тож потрібно рятуватись хитрістю. Але незнайомець наступної миті, певно зрозумівши мої думки, відпускає мої плечі.

— Пробач, я не хотів тебе налякати. Всього лиш боявся, аби ти не впала. То що? Дозволиш підняти тобі настрій? Обіцяю, далі цього скверу ми не підемо й ти завжди можеш піти. — говорить якось так щиро, що я наївно погоджуюсь й киваю головою. 

Отримавши мою згоду, незнайомець вхопив мою долоню та попрямував в бік, з якого щойно прийшов. Мені ж нічого не лишалось, як потупцювати за ним. За кілька десятків метрів ми зупинились біля яскравої ятки з повітряними кульками та солодкою ватою.

— Серйозно? — посміхаюсь, щойно чую, як хлопець замовляє велику веселкову вату. — Це ж розвага для дітей!

— Усі дорослі в душі діти. — підморгує незнайомець. А тоді трохи серйозніше додає. — Тим паче це вже починає працювати. Ти ж посміхнулася.

Поки роздумую над тим, щоб відповісти помічаю, як продавець простягає дійсно велику вату. І вона насправді веселкова!

— Не дивуйся з моєї реакції. Просто в моєму дитинстві таких не було! — промовляю щойно незнайомець вручає мені вату.